18-річний вінничанин пішов на війну помститися за друга

У вінницького студента Ігоря в АТО загинув друг. Хлопець вирішив помститися за нього. Але його не брали, бо не було 18-ти років. У зоні бойових дій опинився у жовтні, коли став повнолітнім. Нині він у найгарячішій точці – у селі Піски біля Донецького аеропорту.

-Знали б ви, як ми його просили, як умовляли, не робити цього! - розповіла журналісту RIA бабуся хлопця Галина Олександрівна. – Бо ж ще зовсім дитина. Нічого не допомогло. Не послухався ні мене, ні маму.  Перед цим ми таку страшну трагедію пережили. Сестру Ігоря покидьки вбили. А їй на той час тільки 19 рочків виповнилося. Її мама дотепер з лікарень не виходить, не може отямитися від горя. Та й я так само на ліках. А тут Ігор своє надумав. Надумав – і зробив. Тепер за нього серце болить.

Ігор студент-другокурсник промислово-технологічного коледжу. Здобуває спеціальність механіка холодильних установок. Навчається на контракті.

-Студенти групи вирішили зробити  Ігорю подарунок, - каже куратор групи, психолог коледжу Людмила Заїка. – Вони збирають гроші, щоб оплатити за навчання у першому семестрі. Така солідарність приємно вражає. Адміністрація коледжу відтермінувала сесію для Ігоря. Він повідомив, що на початку січня приїде у відпустку, тоді й складе іспити.

Готувався у Тютьках

Протягом літа й у перший місяць осені Ігор готувався до умов перебування у зоні бойових дій. Використовував кожну можливість, щоб побувати у тренувальному таборі у селі Тютьки.

-Ми знали, що він туди бігає, - продовжує психолог Людмила Заїка. – Я звернула увагу, як Ігор став дорослішати. У такому зовсім молодому віці взяв на себе таку відповідальність! Ми з ним часто спілкуємося о телефону. Буває, під час розмови у слухавці чути постріли, тоді студент вибачається і відключає зв’язку. А в мене тривога огортає серце.

Одного разу психолог запитала свого студента, чим він керувався, коли приймав таке рішення. Ігор розповів Людмилі Семенівні, що в АТО загинув його друг. Після того він настільки перейнявся непоправною втратою, що вирішив помститися за нього.

- Я горджуся тим, що можу захищати свою маму, бабусю, свій коледж, свою Вінницю, - так він сказав під час однієї розмови пані Людмилі. Вона не приховує, що після цих слів у неї, ніби мурашки пробігли по спині. Він не тільки зі мною спілкується. Телефонує одногрупниками, друзями. У них у групі майже всі хлопці, бо спеціальність чоловіча. Ігореві розмови з хлопцями замінюють наші виховні години, точніше сказати, вони ефективніші. Бачу, як змінюються його одногрупники. Таке враження, що вони теж готові стати поруч з ним на захист країни.

У пані Людмили двоє власних синів. Хлопці ще зовсім малі. Але й вони переймаються долею студента на фронті.

- Не буває дня, щоб вони не запитали мене, як там Ігор на фронті, - каже пані Людмила. – Коли  випав сніг, бідкалися, чи має він там де сховатися від холоду. Одного разу менший їв тістечко, раптом перестав жувати і каже, що вгостив би ним маминого студента, якби була можливість передати на фронт.

Боєць підрозділу «Білий молот»

Ігор підростав подільчивим і щирим. Таким залишився дотепер. Так характеризує його бабуся. Галина Олександрівна згадує, як він не раз приносив додому то котика, то песика. Підбирав їх на вулиці. Дома переконував нас, що їм там холодно, нема що їсти.

-Дуже техніку любив, - розповідає Галина Олександрівна. – Одного разу йому подарували гру конструктор. Дорослі вирішили розібратися, як воно складається. Щось у них не склеїлося. Залишили і пішли до столу. Поки обідали, малий  Ігор зліпив все докупи і саме так, як воно мало бути. Мабуть, тому спеціальність механіка обрав неспроста. Зараз, коли ми з ним говоримо по телефону, він заспокоює мене тим, що дуже хоче продовжувати навчання. Каже, як тільки переможемо бойовиків, одразу повернеться додому , і знов сяде за парту в коледжі. Знаю, з нього вийде гарний спеціаліст.

Служить Ігор у добровольчому батальйоні ОУН. Якщо точніше, він боєць штурмового підрозділу «Білий молот». Про це він розповів журналісту RIA у телефонній розмові. Спілкувалися у суботу, 20 грудня, увечері. Упродовж дня телефон був відключений. Незважаючи на те, що годинник показував після 21-ї, боєць мав небагато часу на розмову. 

- Сьогодні відносно тихо, - сказав він. – Обстрілів не було. Взагалі-то про ситуацію у Пісках словами не розкажеш. Все, що тут відбулося і відбувається зараз, можна зрозуміти тільки тоді, коли побачиш вочевидь, а головне – відчуєш на собі. На собі відчув, що у Пісках дружба міцніша броні.

Запитую про друга, якого він втратив. Після короткої паузи Ігор відповідає:

- На превеликий жаль, було таке, - каже хлопець. - Гірко згадувати, але треба це робити у пам'ять про нього.  Тільки ж про це у двох словах не розкажеш. Та ще й по телефону. Поговоримо при зустрічі, коли приїду на екзамени. Зате можу повідомити, що у нашому підрозділі, дякувати Богу, втрат нема.

Кажу Ігорю, що в коледжі його з нетерпінням чекають, гордяться таким студентом. Сюрприз підготували. Я мав на увазі, що група зголосилася сплатити в складчину за навчання Ігоря. Сказав, що про сюрприз він має дізнатися не від журналіста, а від  студентів.

- Коли приїду у Вінницю, вони всі будуть на канікулах, - відповідає боєць. – А повернуться, то вже я поїду. Відпустка у мене коротка. Насправді на сесію відпрошуюся. Не можу надовго залишати хлопців.

 Віктор Скрипник, 20 хвилин