20-річний десантник з Вінниччини врятував весь екіпаж БТР-а

У люк бронетранспортера бойовики закинули гранату. Жмеринчанин Владислав Кузнєцов, 20-річний десантник 95-ї Житомирської аеромобільної бригади, зумів у лічені секунди викинути її. Урятував екіпаж із семи бійців, але сам залишився без руки.

Вибух пролунав через секунди після того, як я викинув гранату через люк, - розповів журналісту RІА десантник. – Не встиг руку відвести, її так поранило, що довелося ампутувати. Нас усіх контузило. Я особисто після того маю проблеми із слухом. Ще й осколками поранило. Але екіпаж живий. Навіть не віриться, що від загибелі нас відділяли секунди.

Граната вибухнула, як тільки викинув за люк

Як розповів десантник, сталося це на околиці Лисичанська Луганської області. Бойовики окопалися далеко на підступах до міста. Десантники пішли у наступ. Рухалися на дванадцяти бронетранспортерах.

- Всі машини розтягнулися на значну відстань одна від одної, - каже Владислав. - Згодом кожен екіпаж ув’язався в окремий бій. У той момент, коли наш боєць застрибував через люк у середину машини, слідом залетіла ручна граната. Упала вона в мене між ногами на сидіння. Якби в інше місце, часу дістати і викинути її вже б не вистачило. А так одразу схопив і за люк…

Солдат зізнається, що так швидко, як викидав гранату, нічого не робив у житті. Навіть не всі хлопці бачили, що саме залетіло через люк. Зрозуміли це, коли пролунав вибух.

Рухатися далі на БТРі не було можливості, в машині пошкодило електрообладнання. Оглушені і контужені, десантники ледве вибралися назовні. І одразу потрапили під обстріл бойовиків. У кого було більше сил, той вогнем у відповідь прикривав висадку. На щастя, машина знаходилася паралельно до окопів, з яких лунали постріли, і можна було заховатися за броню. Але й тут залишалося небезпечно. Дехто з бойовиків, за словами співрозмовника, цілився у щілини між колесами.

Важке поранення отримав командир екіпажу старший лейтенант Максим Савченко. На жаль, врятувати його життя не вдалося. Він помер після того, як доставили до місця дислокації підрозділу. Ще під час обстрілу по рації зв’язалися з командиром батальйону. Той перший прийшов на допомогу екіпажу. Забрав поранених. По дорозі дав команду перегрупувати сили. Через деякий час захисні редути бойовиків були взяті штурмом. Владислав каже, що дізнався про це, будучи в дорозі. Не тільки здолали захист бойовиків, а й захопили немало зброї, в тому числі броньовану машину.

- Першу допомогу мені надав наш фельдшер, - каже Владислав Кузнєцов. – У кожному екіпажі є медик. Зупинив кровотечу, вколов обезболююче. Але поки доставили до місця дислокації, довелося ще не раз колоти. Якщо не помиляюся, отримав шість знеболювальних уколів.

До місця знаходження вертольота, як пояснив Владислав, їхали майже п’ять годин. Везли їх в кузові вантажівок. Спочатку автомобілем ЗіЛ, потім пересадили на «Урал». Бо дорога стала ще гірша. ЗіЛ міг не пройти. Їхали полями і лісами, у постійній трясучці. Далі гелікоптером до Харкова. Там лікарі ампутували десантнику Кузнєцову кисть правої руки.

Бачив, як загинув Петро Коваленко

Ще восьмого березня рота, в якій служить Владислав Кузнєцов, залишила розташування частини у Житомирі і відправилася на кордон з Кримом.

- Відтоді ми жодного разу не поверталися до місця постійної дислокації, - каже десантник. – От рахуйте, уже п’ять місяців, як наша рота не мала перепочинку. А хтось там говорить про ротацію.

У повній бойовій їхній перший батальйон був ще до восьмого березня. Коли почався Майдан, у другій половині січня, і до кінця революції, весь час залишалися у казармах, усім видали бронежилети. Десантники розуміли, що чекають команди йти на Київ. Але ситуація змінилася і вони опинилися у Херсонській області. Несли службу на Арабатській стрілці, на Чонгарі, біля озера Сиваш. У травні переправили на Донеччину.

Запитую Владислава, чи не був він знайомий з ще одним нашим земляком з їхньої 95-ї бригади Петром Коваленком, який загинув під Слов’янськом 2 травня.

- Ми з Петром служили в одній роті, - розповідає Владислав. – Я був зовсім поруч, коли він загинув.

Владислав згадує, що машина Петра Коваленка у той день знаходилася в ремонті. Його взяли на завдання автоматником. У нього поцілили з підствольного гранатомета. Весь вибух він прийняв на себе і тим само врятував хлопців, які були у нього за спиною.

- Петро захистив їх ціною життя, мені вдалося залишитися живим, - продовжує Владислав. – Так ми, двоє земляків, врятували від вірної загибелі два екіпажі. Але там про це не думаєш. У тій ситуації все сприймається по-іншому. Здавалося б, так само світить сонце, зеленіють дерева, пташки щебечуть, але в будь-яку мить ця казка може закінчитися.

Тоді, 2 травня, на підступах до Слов’янська десантники опинилися у пастці. За словами співрозмовника, з одного боку, де проходила залізнична колія, бойовики пригнали тепловоз з вагонами. Перекрили можливість відступу. Попереду раптом почали з’їжджатися автобуси, а з них виходили десятки людей. Натовп зібрався, мабуть, понад п’ятсот людей. Інші машини без кінця доставляли автомобільні і тракторні шини. З них утворили гору, висотою з десяток метрів. Тобто прорватися через них теж не було можливості. Майже весь день тривали перемовини на підвищених тонах.

- Бойовики заховалися за спинами людей, - каже Владислав. – Стріляти не було жодної можливості. Хоча вони постійно провокували нас на відкриття вогню. У наш БТР закинули пляшку з коктейлем Молотова. Загорівся задній відсік. Я гасив пожежу. Поруч, з правого боку, стояв бронетранспортер екіпажу, з яким прибув Петя Коваленко. В той час, коли ми гасили вогонь, бойовики влучили у нього. Цілилися в БТР, Петя стояв біля машини…

Десантники у відповідь застосували вибухові пакети. Але це не допомогло розігнати натовп. Тоді, каже, довелося дати декілька автоматних черг над головами. Після цього людей, як вітром, розвіяло. БТРи рвонули на стіну шин. Частково зруйнували її, решту розкидали вручну. Так, відстрілюючись, зуміли вирватися з пастки.

«Я солдат і ні про що не шкодую…»

Коли спілкувалися з Владиславом, до нього приїхали друзі з Жмеринки, колишні колеги по роботі. До того, як стати контрактником, Владислав три роки працював електромонтером на Жмеринській залізниці. Сергій Кушнір з дружиною Тетяною та Євген Матвєєв з дружиною Ольгою, щиро раділи зустрічі. Євген - друг дитинства, разом з Владиславом ходили в одну школу, росли на одній вулиці. Дотепер зберегли довірливі стосунки.

Після біди, що сталася, я запитав Владислава, чи не жалкує про те, що пішов до війська, - розповідає Євген. – Я був здивований, коли почув від Влада, що нітрохи не жалкує. Каже, якби була можливість, знову повернувся б у свою роту.

- Владислав ще під час роботи марив службою в десантниках, - розповідає Сергій Кушнір. – На роботу приходив у берцях і камуфляжі. Добився свого.

Владислав єдина дитина у батьків, вони, до речі, також працюють на залізниці. Хлопець не поспішав розчаровувати маму поганою новиною. У телефонних розмовах повідомляв їй, що все гаразд. Друг проговорився. Видав таємницю двоюрідній сестрі Владислава. А та вже поспішила до його батьків. Ті одразу взяли білет на поїзд до Харкова.

Поранений десантник щиро вдячний кожному з волонтерів, які опікуються ним у Військово-медичному центрі. Гарно відгукується про медиків. Каже, не всіх запам’ятовує імена та прізвища, але в душі відчуває щирість і тепло від кожного, хто переступає поріг лікарняної палати. Його силі волі можна тільки позаздрити. Незважаючи ні на що, хлопець постійно усміхається, жартує.

Мабуть, у нашому суспільстві ще не було такого людяного ставлення один до одного, як тепер, - каже хлопець. – Якби так все збереглося і після війни!

Тим часом волонтери збирають кошти для потерпілого десантника на виготовлення протеза. Для тих, хто має можливість підтримати пораненого, повідомляємо номер рахунку банківської картки:

-Приват Банк: 5168755384637696 (Гніца Галина Василівна, мати солдата, її телефон - 067-693-85-00)

-Номер картки 29-річного капітана Тараса Щерби, який залишився без ноги:

ПриватБанк: 5168757237581006 (Щерба Тарас Орестович).

-Номер Благодійного рахунку Вінницького клінічного медичного центру, де нині лікується понад сто поранених бійців АТО:

Код ЄДПРОУ 37159706

Р/р 26005060727956 у Вінницькій філії ПАТ КБ ПриватБанк

МФО 302689

Телефон фонду: (043-2) 59-69-51, голова фонду, помічник начальника Центру – Віталій Степанович Колесюк.

20 хвилин