«Бумбокс» в неділю у Вінниці: «Свою людину ви відчуєте «спиною»

 «Бумбокс» – одна з найуспішніших українських груп, що стала свого роду візитною карткою вітчизняної рок-музики, продовжує тур Україною «Люди», після чого поїде на гастролі за кордон. У неділю, 12 березня, о 19 годині «Бумбокс» виступить у вінницькому Будинку офіцерів.

Напередодні приїзду групи ми підготували статтю про найцікавіші події та факти з життя фронтмена Андрія Хливнюка.

 

- Андрію, ви якось особливо готуєтеся до концертів?

- Для мене концерти – це фізіологічна потреба: у тому розумінні, що я ніяк на них не настроююся, але без них жити не можу. Концерт – це як пробіжка вранці: ти начебто спочатку не хочеш, тобі лінь і ти знаходиш сто причин не робити цього, але коли ти таки вийшов на пробіжку, ти абсолютно щасливий. Так і з концертами.

- В останні пару років українські музиканти почали активно випускати EP і максі-сингли. Чому?

- EP – це міні-альбом, а максі-сингл – це, по суті, одна пісня, і зібрані навколо неї треки, близькі їй за змістом. У нашому максі-синглі всі пісні підходять під концепцію треку «Люди», тому саме він - хедлайнер нашого маленького «фестивальчику». Ми живемо у світі, у якому люди дорікають музикантам у тому, що в них однакові пісні. А все чому? Тому що в радіоротацію потрапляють тільки два типи музики: або мажорні, веселі, танцювальні хіти, або тільки мінорні, про любов, як у мене, наприклад. І ті, хто мене знають тільки по «телеку» або по радіо, впевнені, що я все життя співаю тільки сумні пісні. Для цього ми і випускаємо максі-сингл – щоб продемонструвати людям ще масу матеріалу, який у нас є. Навколо дуже багато інформації, щоранку новини бомбардують нас, а замість цього хочеться приділити увагу чомусь іще.

- Як рятуєтеся від бомбардування новин?

- Ніяк. Я просто хочу побути наодинці зі своїми думками, друзями, близькими! Наодинці з музикою. У моїй голові грає музика: я прокидаюся, вона грає, засинаю – грає, і якщо мене атакують новини, вона перестає грати. А мені це не подобається.

- Ви часто називаєте себе занудою. Дійсно таким себе вважаєте?

- Ні, напевно, це все-таки самоіронія (посміхається). Я так говорю, тому що в новій пластинці багато романтики і мало стьобу. Це я називаю занудством. Тепер у нас зовсім інший, більш серйозний підхід до звуку, наприклад, з'явилася музична гармонія, а раніше було два-три акорди. Ми стали продуманими музикантами: сідаємо, наприклад, у студії і міркуємо: «А давайте візьмемо такі-то барабани, зроблені з такого-то конкретного дерева, і запишемо звук саме у такій-то кімнаті – і тоді в нас буде саме такий «бум», як нам потрібно!»

- З Джамалою і Дмитром Шуровим у листопаді 2014 року, на річницю початку Революції Гідності ви випустили пісню «Злива». Довго її писали?

- За одну ніч. Вона була написана на вулиці Рейтерській у лютому 2014 року. У тому будинку тоді нікого не було – всім було страшно, і всі втекли з міста. Я сидів один у порожньому будинку і написав "Зливу". Потім я довго її тримав і не хотів випускати, поки не зрозумів, хто її може виконати разом зі мною. Джамала, до речі, дуже довго просила у мене якусь пісню, але в мене не було матеріалу для неї. У мене і для себе не було пісень тоді: я не міг нічого писати. Це не дуже приємний період. А потім все зійшлося: Джамала і її музиканти, Діма Шуров, і я як музичний продюсер. Пісня «Злива» - той рідкісний випадок, коли запис відбувається дуже швидко, і після нього всі аплодують один одному.

- Кажуть першу пластинку «Бумбокс» «Меломанія», яка вийшла у 2005 році, ніхто не хотів брати в ротацію.

- Дивна історія була: тоді "Бумбокс" пронеслися як цунамі, тільки на радіо нас не брали. Взагалі у нас тоді була дуже цікава ситуація: група навіжено набирала оберти, а тобі все ще потрібно було думати про те, скільки коштують кросівки, і чи можеш ти собі дозволити це. І воно йшло, йшло, йшло – дуже довго. У всіх музикантів в Україні цей період довгий.

- Пам’ятаєте день, коли усвідомили, що стали популярним?

- Пам'ятаю. Я був на гастролях у Росії, десь далеко за Уралом. Зайшов у бар, який виявився одночасно і стрипклубом, і раптом зрозумів, що танцівниця знімає із себе ліфчик під мою пісню. «Вистачить!», - подумав я і пішов до себе в номер. Іноді так буває: якщо ти плануєш розказати всьому світу те, що переживаєш, будь готовий, що популярність може придбати різні форми.

- Групі «Бумбокс» 12 років. Ви сильно змінилися за цей час?

- Не дуже. Став старший і трохи більш черствим, чи що. Хоча це навіть не черствість, а так, хитрий «прищур». Стало більше досвіду і менше волосся. Я ні про що, у принципі, не шкодую. Хоча, можливо, потрібно було менше коханок заводити в молодості, коли я був неодружений. На той момент мені здавалося це нормальним - це була як гра, салют! Але я точно знаю, що деяких людей це вкололо. Мені шкода і я прошу прощення у них.

 

 

- Кому ви присвячуєте свої пісні?

- Я багато пісень присвятив своїй дружині Ані Копиловій. Не завжди це читається, щоправда, і іноді ми в родині жартуємо на цю тему. Їдемо в машині, а дружина запитує: «Ну, коли ж ти напишеш пісню: «Аня, о Аня!» (сміється).

- Що ви шукали у жінках і знайшли у своїй дружині?

- Важко відповісти, що саме я знайшов і що саме шукав. У різні моменти по-різному. Якщо запитати кота, навіщо він грається з мишею перед тим, як її з'їсти? Як знайти відповідь на це запитання? Хто кіт, а хто миша – ви чи вона? У житті потрібно розібратися, хто ти – миша чи кіт, а це вже пошук. Не факт, що я сам знайшов відповідь на це запитання. Я вам зараз відповім, а через час зрозумію, що помилявся, адже у житті, у стосунках все подвійно. Але свою людину ви відчуєте «спиною».

- Які батьківські навички ви освоїли з народження сина і дочки?

- Діти відкрито випромінюють добро, всесвітнє щастя, радість, а я змушую їх тільки засмучуватися, плакати і робити всяку фігню. Я не хочу, щоб так було, але, на жаль, так відбувається через якісь «треба», «не можу», «почекай». Ми, дорослі, занадто багато побудували собі бар'єрів, від них треба вчитися позбуватися. Я намагаюся не злитися і не нависати. Не хочу бути постійно «гавкаючою» істотою. Якось я читав цікаву статтю, у якій іноземці запитують жителів України, чому ми садимо у під'їздах улюблених і цінних у літературі і творчості людей – бабусь – і змушуємо їх «гавкати» на інших людей? Невже ми віримо, що вони зможуть впоратися з бандитами або злодіями? Отож, я дуже не хочу перетворитися в таку вахтерку із чужого під'їзду для свого сина і доньки.

 

- Який шум міг би послужити саундтреком до вашого дитинства?

- Я часто грав у «війнушки», у квача, бігав купатися на річку. Ще ми любили кататися на «тарзанці», прив'язували до гілок верби ланцюг або мотузку, до якої кріпилося кермо від велосипеда, і каталися над рікою. Звук стрибаючих у воду хлопців добре б характеризував відеоряд до мого дитинства.

- Якою порадою дорослих ви не скористалися і тепер жалкуєте?

- Вчитися треба було більше. Тепер дещо можна було б і почерпнути зі шкільних знань, які пройшли повз, або хоча б із часу, який був призначений для того, щоб їх одержати. Тепер цього часу немає.

- Ви ж вчилися спочатку на факультеті графічного дизайну, а потім на романо-германської філології…

- Але вчитися було нудно. Я хотів рок-н-ролу, мріяв записуватися на студії. Навчанням не займався, прогулював пари, відвідував тільки ті лекції, які були цікаві, – проектування, шрифти, композиція, ще предмети за фахом, а також філософію, соціологію і ще ті пари, де були гарні сусідки по парті (посміхається).

- Пам'ятаєте відчуття, коли вперше склали пісню, яка вам сподобалася?

- Ніколи такого не було ні в моїй кар'єрі, ні в історії групи. Я жодного разу не записувався з таким відчуттям, що зробив шедевр. Сподіваюся, цього ніколи й не буде. Я працюю з відчуттям, що можна зробити набагато краще. Все записане і зняте з 2009-го по 2012-й я б взагалі переписав по-новому, по-новому звів і переробив, крім відео «Поліна».

- Але ж саме у цей час ваша музика звучала звідусіль?

- Ну і що? Буває. Це ж не значть, що мене все влаштовує. Мене і зараз цитують, ми й зараз дуже популярні, у нас з'явилося багато груп-клонів. Я радий, що ми причетні до популяризації реггі в Україні, радий, що люди почали слухати поп-рок з елементами альтернативи, або альтернативий рок з елементами поп-музики.

- Правда, що найбільш щиросердечні концерти у «Бумбокс» були в Донецьку?

- Так, у Донецьку ми грали найбільш теплі концерти в Україні – хіба що Київ міг позмагатися по атмосфері. Донецьк приймав нас будь-якими – і коли ми приїжджали із занудотними піснями, і коли давали рок! Черги на концерти вибудовувалися величезні. Я дуже сумую за Донецьком – не за концертами навіть, а за загальною атмосферою і людьми. Хоча багатьох людей звідти я зустрічаю по всьому світу – у Києві, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Берліні. Думаю, скоро ми знову зберемося разом: коли все закінчиться, наш перший концерт буде на Донбасі! Після всього, що трапилося з нами, ми більше не маємо права бути безвідповідальними або плисти за течією і жити інертно. Це стосується всього – музики, яку ти пишеш, статей, які ти випускаєш, якості продуктів на ринку і у ресторані. Ми повинні робити все якісно – ми більше не маємо права на помилку.

- Яким своїм досягненням ви найбільше пишаєтесь?

- Це одне з найтяжчих питань. Я та люди, яких я знаю та люблю, більше думаємо про те, що хочеться зробити, ніж про те, що вже зробили. Колись я читав цікаве інтерв’ю, здається Хопкінса, в якому він говорив, що не потрібно думати про свої досягнення. Якщо ви будете жити спогадами про висоти, навряд чи комусь будете цікаві завтра. Адже час йде і все змінюється. Тому варто говорити про те, чим хотілося б пишатися. Але якщо не відговорюватися, можливо одним з найбільших досягнень є виступ у Британському парламенті на захист українських політв’язнів та звісно, знайомство з людьми. Я б нічого не зміг зробити, якби не моя команда і люди, які мені зустрічались на шляху.

- З приводу виступу у Британському парламенті, що вас вразило та які емоції тоді пережили?

- Я був вражений недостатньою обізнаністю людей, які опікуються безпосередньо напрямком України і східної Європи. У той же час приємно був вражений рівнем підтримки з боку Британії. На сьогоднішній день це єдина з держав, яка не поступилась ні на крок від того, що було ними сказано. Це люди, які говорять тільки про те, що потрібно збільшувати тиск для того, щоб у ХХІ сторіччі не відбувались військові окупації по всьому світі. А коли виступав, відчував, як тремтять в мене ноги. Нам дали декілька хвилин на те, щоб висловити свою думку. Цей виступ черговий раз нагадав, що ми повинні розуміти, що наші проблеми мало турбують світ. В них свої проблеми, і якщо ми не будемо голосно говорити про те, що нас турбує, ніхто про це говорити не буде.

 

- 7 березня ви презентували новий кліп на пісню «Колишня».

- Дана пісня є стиком лірики і соціальної теми. «Колишня» - це не тільки розмова о третій годині ночі з тишею по ту сторону телефонної слухавки. Це ще і риторика на тему жіночої краси в тому вигляді, у якому її сприймає сучасна культура. У світі худих і молодих, відомих і не дуже, щось пішло не так. Поняття жіночої і чоловічої краси загубилося в силіконово-ботоксних джунглях. Про це «Колишня» - мікс з джанглу, блюзу і нової рок-музики. Ми зробили цю пісню дуже швидко, думаю, на все пішло пару днів і в цьому, безумовно, заслуга Павла Литвиненка, саундпродюсера синглу «Голий Король» і нашого клавішника. Незважаючи на те, що пісня писалася легко, на мій погляд вийшла одна з найсерйозніших пісень в арсеналі «Бумбоксу», наскільки, звичайно, популярна музика може бути серйозною.

- Які цікаві моменти були на зйомках?

- Під час зйомок кліпу не обійшлося без курйозів. Знімальний процес тривав майже добу, ми зібралися в павільйоні на вулиці Лепсе. І якщо музиканти почали з'їжджатися на майданчик на дванадцяту годину, постановники, які встановлювали ферми і екрани, працювали з п'ятої ранку. Весь знімальний день був присвячений «Бумбоксу» - ми знімали, точніше, намагалися знімати синхрони. Техніка робила все можливе, щоб не дати нам виконати задумане - все було перевірено десять разів, але як тільки ми починали грати, гасли екрани. Якщо екрани не гасли, зображення, яке виводилося на них, було розмитим. Якщо група була готова грати, оператор на крані був готовий до зйомки - вимикався комп'ютер, з якого на екрани виводилося зображення. Ми підключили генератор, щоб працювати не від мережі. Він пропрацював 10 хвилин і вимкнувся. Знімати ми почали близько восьмої вечора. І хоча команда на майданчику була супер-профі, поки дружина нашого відеорежисера не народила дитину, процес «не йшов». Як тільки наш Артур Радько став щасливим батьком, все запрацювало ідеально. І ось як після цього не вірити в забобони?

 

Не пропустіть вінницький концерт групи «Бумбокс» у неділю, 12 березня, о 19.00 у Будинку офіцерів.

Квитки можна придбати на сайті http://bilet.vn.ua, у касах Будинку офіцерів, театру імені Садовського, ТСК «Магігранд», ТЦ «Петроцентр» і за телефонами безкоштовної доставки квитків: (0432)57-55-55, (098)101-00-63, (093)101-00-63.

Пригощає ресторан «Тифліс».

Організатор – компанія «ВІННИЦЯКОНЦЕРТ».

 

матеріал, фото та відео надані організаторами концерту