«Мені сказали – жити ти не будеш»: Тайра розповіла про три місяці в російському полоні, обмін та плани на майбутнє

Українська волонтерка та парамедик Юлія Паєвська з позивним «Тайра» розповіла про три місяці, які провела в російському полоні. Окупанти утримували її та інших полонених жінок у жахливих умовах, катували фізично та морально.

Подробиці про ставлення росіян до військовополонених, обмін та подальші плани «Тайра» розповіла в інтерв'ю виданню Deutsche Welle.

- Юліє, розкажіть, будь ласка, як ваше здоров'я та ваш ментальний стан?

Здоров'я вже майже гаразд, лікарі кажуть, що скоро випишуть мене зі шпиталю, тобто я зможу приєднатися до своїх побратимів. Психічний та психологічний стан дуже стабільний - через те, що я не зламалася, я зберегла гідність у цій ситуації. Я не відчуваю жодної провини, тому я нормально почуваюся. А ще мене так підтримує вся Україна, усі українці по всьому світі, і не лише українці. Кожному з них подяка.

- Коли ви були в полоні, чи було щось, що хотіли зробити насамперед, і коли опинилися в Україні, ви це зробили?

Я хотіла обійняти когось із наших хлопців і торкнутися української землі. І це вийшло, нарешті. Імовірність того, що це станеться, була меншою за один відсоток, але сталося диво. І коли я обійняла першого нашого, це було надзвичайне відчуття.

- Чи став полон для вас якоюсь точкою неповернення, після якої ваше життя розділилося на «до» та «після»?

Це дуже важке випробування. Взагалі полон та обмеження свободи, я думаю, змінюють свідомість кожної людини та коригують її ставлення до суспільства та до себе. Щодо мене, то, звичайно, це новий етап життя. Звичайно, я змінилася, але я винесла досвід, який абсолютно безцінний, хоча він дуже дорого мені дістався. Я більше ніколи не потраплю в полон, це сто відсотків і нікому не раджу туди потрапляти. Це новий етап, і я зараз думаю, чим займатися далі, тому що маю багато можливостей зараз. Будемо рухатись!

- Що ви мали на увазі, коли сказали, що ніколи більше не потрапите в полон?

Винести все це фізично та морально дуже важко. Тільки тому, що я багато років практикувала східні бойові мистецтва, йогу і готувалася до «Ігор непокорених», які заснував принц Гаррі, я була в класній фізичній формі, я змогла зберегти свідомість і залишитися в непоганій формі. Але все одно стан на момент повернення був дуже важким. Найкраще в цьому житті обійтися без такого випробування.

«Мені багато що говорили, але все було брехнею»

- Коли вас затримали і коли ви опублікували ваші відео з нагрудної камери у Маріуполі, піднялася величезна хвиля у соцмережах, в українських та зарубіжних ЗМІ, присвячена вам. Вам про це хоча б слово сказали?

Мені багато говорили, але все було брехнею. Справа в тому, що ворогові вірити не можна. Все, що вони говорили, було викривлено, або це була повна брехня. Мені казали, що є якась підтримка, що про мене багато хто говорить, але це було викривлено, так само як і їхні звинувачення щодо мене, щодо наших військових – все перекручується. Вірити взагалі не можна. Дуже всіх прошу: фільтруйте інформацію від росіян, від «ДНР» та «ЛНР». З того, що ви можете почути, 99 відсотків брехні.

- А за яких умов вас затримали?

Іде слідство, я не маю права говорити про це. Все, що я можу сказати, так це те, що я була всі ці три тижні в маріупольському шпиталі і надавала допомогу, допомагала на сортуванні, яке є дуже важливим етапом прийому поранених. У цьому шпиталі було багато дітей і жінок у підвалах, бо госпіталь мав генератор і достатньо води, були жінки з малими дітьми. Був вільний автобус. І я просто зібрала тих жінок із дітьми, посадила в автобус та поїхала до Запоріжжя, бо вони просилися на українську сторону. І пройшла інформація від місцевих, що можна пройти коридором, що багатьом людям вдалося пройти. Я вирішила ризикнути. Я знаю, що з жінками та дітьми нічого страшного не сталося.

- Чи можете ви розповісти, яке було відношення до вас?

Жахливе. За весь час у мене не було не те, що якихось комфортних для жінки речей, у мене нічого не було. У чому я була - це один комплект білизни, одні штани, кросівки та трохи одягу, і все. Все інше у мене відібрали, нічого не було. Мені не надали ні телефонний зв'язок, ні медичну допомогу. Якось пізніше фельдшер мені допомогла, і це було дуже гідно, але одного разу. Я не говоритиму про тортури та психологічний тиск, хоча він був страшним, поки не завершиться слідство.

«Там залишилося багато наших полонених, ставлення жахливе»

– А можете сказати, де ви були?

Можу. Останнім часом мене тримали у Донецькому СІЗО. Там залишилося дуже багато наших полонених. Ставлення жахливе. Годують більш-менш, померти з голоду не вдасться. Але в останній тиждень нам навіть мила не дали. У камері 22 жінки, камера три на шість метрів, десять ліжок. Інші також не мали жодної інформації про сім'ї та дітей. Їхній психологічний стан був просто жахливим. Але більшість із них трималися дуже гідно.

Це були українки з лав збройних сил та Нацгвардії, там були дівчата з "Азова" і були також цивільні. Там діє система "фільтрації", тобто вони беруть держслужбовців та перевіряють на співпрацю з "окупаційними військами". Коли мені звинуватили, а це розстрільна стаття, абсолютно бездоказова, я була дуже здивована. Я казала, що я просто виконувала свою присягу, я давала присягу народу України та діяла на території своєї держави, у Маріуполі. На що вони казали, що це була територія ДНР.

- Що вам допомагало не виявитися повністю деморалізованим?

Кілька факторів. Перше – те, що я відчувала, що Україна існує, і мене дуже підтримувала інформація. Усі три місяці дуже рідко – можливо, раз на два тижні – доходила інформація з театру бойових дій. Я розуміла всі ці три місяці: лінія фронту просунулась, може, на десять кілометрів, тобто майже нічого не змінюється. А далі надійшла інформація, що росіяни відійшли від Києва. І розуміння того, що моя країна настільки доблесна, настільки крута, що противиться цьому монстру, підтримувало мене. Я також відчувала, що багато людей мене підтримують, я відчувала цю силу. Всім дякую безмежно.

«Мені одразу сказали: жити ти не будеш»

- Ви сказали, що був один відсоток ймовірності, що вас звільнять. Чому?

Через психологічну дію, вони діють дуже професійно. І дуже важко фільтрувати, де брехня та де правда. Мені одразу сказали: жити ти не будеш і краще тобі самій покінчити з життям. Звичайно, для них це було б дуже зручно, але я не надала їм такого шансу.

- Як ви дізналися, що вони хочуть знімати фільм про вас?

Не пам'ятаю, якого дня, бо вони злиплися для мене в один - ні сну, ні їжі, я майже не пила води... Це було на початку. Мене закували в наручники, тобто я сиділа закута в наручники, і відвели до кімнати, де вже було виставлено світло і була знімальна група якогось російського каналу. У людини, недостатньо освіченої у плані психології, напевно, вони викликали б довіру. І вони почали ставити запитання. Через деякий час я зрозуміла, що питання ставляться таким чином, щоб потім можна було змонтувати, вирізати шматки. Я вже почала коригувати те, що я говорю. Але на перші питання я реагувала не так, як слід. Надалі я говорила так, щоб нарізати це було важко. Але вони однаково зліпили з цього матеріалу абсурдну річ.

- А ви зрозуміли, який образ вони конструюють?

«Нацистка», «вбивця», щось із органами пов'язано. Я взагалі коли почула все це марення - це просто маячня, я дуже здивувалася. Я стільки років на фронті, всі знають, чим займаюся. Якби я щось робила, то українські спецслужби мене зупинили б на самому початку. Уся ця діяльність, особливо волонтерів, перебуває під контролем. Для них це абсолютно нормально – взяти якусь людину чи якусь річ, яка відбувається в Україні, та перекрутити все навпаки. Наприклад, те, що я "нацистка". Оригінально я російськомовна, я настільки відверта, і в мене стільки різних друзів у всіх різних галузях та націях, що так думати – це просто ідіотизм.

А насправді нацистами є вони, бо вони вважають, що весь світ має підкорятися великою імперією. Тобто, вони звинувачують мене в тому, що робили самі. Так само вони звинувачують і Україну. Вони, наприклад, дуже хотіли б знати, як Україна планувала нападати на РФ. І багато питань було такого плану. Це просто абсурд. Пропаганда страшна, люди там зомбовані. Я навіть не можу їх ненавидіти, бо розумію, що це вплив пропаганди, я до них ставлюся як до хвороби.

«Ворогу не можна вірити»

- Що б ви передали полоненим українцям у Росії, якби вони вас почули?

Де б ви не були, де б вас не тримали, що б вам не говорили, знайте, що це неправда. Вас звинувачуватимуть у будь-чому, вас будуть катувати, вам робитимуть надболюче, іноді просто на межі, психологічний вплив буде надто сильним, вам будуть брехати, що Україна вже програла, що весь світ покинув вас і нікому ви не потрібні. Це все – абсолютна брехня. Ворогу вірити не можна, просто не треба йому вірити. Це безжальні люди, які втратили здоровий глузд завдяки пропаганді. Мені допомагало розуміння, що це закінчиться, це минеться. У будь-якому разі це не триватиме вічно. Потрібно просто набратися сил і терпіння і переносити це гідно.

- А ви пам'ятаєте момент, коли ви зрозуміли, що вас уже везуть до України чи обміну? Якими були ваші думки та емоції?

Не було емоцій, я просто зробила «poker face», я взагалі трималася дуже стримано. Дуже важко було зберігати спокій. Але я трималася всю дорогу спокійно. Я намагалася не думати про це, щоб не показати їм свою слабкість.

- Але ж ви розуміли, що вас везуть на обмін?

Вони мені сказали, бо мене довго везли. Нічого не пояснюючи, посадили в машину та відвезли. І коли я запитала, коли ми далеко вже поїхали, вони сказали, що буде обмін і тебе обміняють. Я сказала: «Окей».

- Вам у коментарях вже пишуть люди, чиї близькі зараз у полоні, просячи поради. Ви думаєте над тим, щоб якось системно допомагати цим людям?

Звісно, я дуже хочу приєднатися до глобальної системи обміну. Оскільки я знаю, що відчуває людина, яка перебуває всередині, і знаю, які верстви полонених потрібно звільняти насамперед.

– Які?

Це поранені та жінки. Наприклад, там знаходиться одна з медиків, яка на сьомому місяці вагітності. Я думаю, що в неї все ж таки трохи покращені умови утримання, тому що нам не дозволяли вдень навіть сідати, ми повинні були стояти. А спати можна було з 10-ї вечора до 6 ранку. Але насправді відбій давали пізніше, а будили раніше. Сидіти можна було тільки на маленьких лавках, де всі 22 жінки не помістяться, там максимум шість худих дівчат можуть сісти. Треба змінюватись, і постійно перевіряють, щоб ти не сидів. Якщо сідаєш, то тебе карають - спочатку кричать, а далі можуть зайти і щось зробити.

«Зберігайте спокій і вірте у повернення з полону»

- Які б ви могли дати поради родичам, які перебувають у полоні?

По-перше, зберігайте спокій і вірте у повернення. Бо усі відчувають ваші емоції. Кохання, віра і надія в те, що все станеться правильно, долають межі та стіни. І по-друге, довіряйте державі, бо держава не покине. Треба вірити, треба чекати, і Боже борони засуджувати, навіть на підсвідомому рівні, людину, яка потрапила в полон. Оскільки обставини бувають дуже різні, ми не маємо права засуджувати тих, хто там. Їх треба любити, чекати та зробити все, щоб наблизити це повернення.

- А який стан полонених, які були з вами, яких ви бачили та зустрічали?

Тілесні рани гояться, але не у всіх. Є речі, про які я не можу говорити. Але моральний стан жахливий, тому що більшість полонених не пройшли психологічної підготовки. Я хотіла б розробити інструкцію для тих, хто потрапив у полон - як поводитися, про що думати, що говорити - і для цивільних, і для військових.

- У Facebook хтось вас відзначив у посту, написавши: "Вона все одно рветься на нуль" (на лінію фронту. - Ред.). Ви дійсно хочете повернутися до гарячих точок?

Звичайно, я рвусь на "нуль". Я дуже переживаю за хлопців, і я знаю, що якщо я буду на лінії, то відсоток тих, хто вижив, буде вищим. Там чудові навчені медики, але медиків багато не буває. Але поки в мене є місія, я маю її виконати, а потім уже повертатимуся на фронт, якщо ми до того часу не переможемо, бо я щиро вірю в нашу перемогу.

- А в чому ваша місія, про яку ви згадали?

Це секрет. Я витримаю паузу, ви побачите все.

- Як ви думаєте, як довго триватиме війна?

Колись мені наснилося, що війна закінчиться нашою перемогою, і це буде весна, коли цвітуть бузок, тюльпани та магнолії та починають розквітати у Києві каштани. Не думаю, що це закінчиться дуже швидко, хіба що станеться диво. Але Україну врятує диво, і це диво – український народ.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info