13 жовт. 2015 18:42

Останнє оновлення  
22 груд. 2023 12:54
Інтерв'ю
0

62

0

Моргунов розповів чому покинув викладацьку діяльність, як став депутатом і якою мріє бачити Вінницю

Моргунов розповів чому покинув викладацьку діяльність, як став депутатом і якою мріє бачити Вінницю

Сергій Моргунов в інтерв’ю розповів якою бачить Вінницю майбутнього та розкрив маловідомі факти зі свого життя 


Моргунов розповів чому покинув викладацьку діяльність, як став депутатом і якою мріє бачити Вінницю

 Сергій Моргунов розкрив усі таємниці: чому обрав для отримання вищої освіти Чернівецький університет ім. Федьковича, як познайомився з дружиною, що стало причиною припинення викладацької діяльності, чому пішов у депутати міськради в 2002-му, як працювалось із Володимиром Гройсманом та про свого племінника-«кіборга»…

– Розкажіть про вашу родину. Ви – корінний вінничанин?

– Моя мати родом зі Жмеринського району, батько – уродженець Сквирівського району на Київщині. А я і моя сестра народились і виросли у Вінниці. Батько за розподілом після закінчення одеського  технікуму громадського харчування був направлений до Вінниці. Працював у 6-й їдальні, де мама була кухарем. Так вони і познайомилися. Батько в сім’ї один, а от у мами родина велика, тому в мене дев’ять двоюрідних братів і сестер. З усіма спілкуємось і підтримуємо зв’язок.

– Де жила ваша сім’я?

– Мої дитинство і юність минули у «хрущовці» на проспекті Юності, де жила моя родина. Тут ходив до садочка, потім – до школи. У школі найбільше подобалися предмети гуманітарного циклу, особливо – історія. Мабуть, завдяки нашому вчителю Олександру Васильовичу Зведенюку. Тому я вирішив вступити до Чернівецького державного університету на історичний факультет, що й зробив у 1985 році. Потрапив у зовсім інше середовище – на Буковину. Не можна сказати, що то на 100 % Західна Україна, але в буковинців менталітет суттєво відмінний від нашого, бо радянська влада до них прийшла тільки в 1940 році, вони завжди мали дуже тісні зв’язки з Австрією та Румунією. В Чернівецькому університеті, до речі, одна з найкращих університетських  бібліотек України. Бібліотечний фонд – понад 300 тисяч примірників. Було окреме відділення старих монографій, до яких ми мали повний доступ і могли отримати книгу німецькою, румунською чи польською мовами.

– Ви читали історичну літературу іноземними мовами?

– Польською. Зараз, до речі, теж читаю. Дуже подобалася латина. Historia magistra vitae – «Історія – вчителька життя». Це правда, бо тільки історія нас може навчити не робити помилок. Але, на жаль, часто в нас так виходило, що політичні еліти в Україні століттями не зважали на уроки історії і тому, мабуть, так часто припускалися помилок.

– Яким було студентське життя (крім власне навчання)?

– Після другого курсу мене призвали в армію. Службу проходив у Тернополі. На своєму досвіді можу сказати – армія справді дуже дисциплінує. Тому по завершенню служби навчався дуже добре, краще, ніж до армії. Паралельно почали з однокурсниками шукати можливість додаткового заробітку. Тоді такі часи були – на початку 90-х вся країна торгувала. І це теж свого роду школа життя. У Чернівцях на базарі стояли всі разом: і студенти, і викладачі. Але панібратства не було – на результати заліків та іспитів це ніяк не впливало. Тоді на всю Україну було лише шість державних університетів, решта – інститути. Якщо порівняти рівень освіти, то на той час диплом університету та інституту – це як нині магістр і бакалавр. Тому вважаю, що мені дуже пощастило з місцем навчання.

– Як познайомилися з дружиною?

– Повернувшись до Вінниці, почав викладати в технікумі м'ясо-молочної промисловості. Читав 5 предметів. Тут я і познайомився з Наталею, коли прийшов до бухгалтерії отримувати зарплату. Рік ми дружили і спілкувались. І вже потім стали парою. Я працював на півтори ставки (мав 1780 годин занять на рік), але при цьому не міг заробити стільки, щоб нормально забезпечити родину. А «сидіти на шиї» у батьків не хотів. Тому згадав свій досвід студента у Чернівцях. Як і всі тоді: хто їздив з різним товаром у Польщу, хто в Румунію, хто в Москву. Був час, коли навіть барменом підробляв після начитки пар у технікумі. Якби освітяни тоді мали гідну платню, мабуть, займався б викладацькою діяльністю і далі, мені ця робота подобалася. Але…

Але довелося пробувати себе у підприємництві. Організували фірму, торгували продуктами вроздріб. У 1999-му почав займатися холодильним обладнанням у співпраці з чеською компанією «Горак», яке поставляло свою продукцію не лише у Вінницю, а й у Київ, Запоріжжя, Дніпропетровськ. До речі, ми торік підписали меморандум із «Українською пивною компанією», яка переносить свої потужності до Вінниці і планує будівництво заводу для виробництва холодильного обладнання на півтори тисячі робочих місць. Вважаю, це велика удача для міста, бо йдеться про обладнання для виробників напоїв зокрема і світових брендів... Але повернімося до теми. Мав я й деякий досвід створення кав’ярень. Цікавий проект, але вимагає постійної уваги. Чому кажуть, що нам не вистачає сервісу?! Бо ніхто не хоче цим займатися сам, а наймає менеджерів. Якщо ти хочеш створити якісний затишний заклад, хочеш, щоб у твоє кафе приходили всією родиною, то це має бути як у Європі – сімейний бізнес, де вся сім’я вкладає зусилля в його розвиток.

– Чому вирішили на початку 2000-х балотуватися в депутати міської ради?

– Чесно скажу, підбили друзі: мовляв, треба щось робити з містом, бо брудно, жахливі дороги, вночі суцільна темрява… Балотувався на Вишеньці, там, де виріс. Коли обрали депутатом, першим відчуттям була гордість, що люди довірили представляти їхні інтереси. Але я ще не розумів тоді масштабів роботи. Коли усвідомив відповідальність міської ради за все, що відбувається в місті, серйозно задумався. Буквально за місяць у мене кардинально змінився світогляд.

– Місцевим виборам 2006-го передувала, як тоді її назвали журналісти, «оксамитова революція» у міськраді, коли депутати переобрали секретаря ради. Ним став Володимир Гройсман. Як з ним працювалось?

– Для Володимира завжди була дуже важлива командна робота. І ті люди, які з 2006 року свідомо змінили відданість партійній приналежності на бажання стати господарниками і працювати над вирішенням питань, які турбували громаду,  потім стали кандидатами від нашої команди у 2010-му.

Але повернімося в 2006-й, коли міським головою став Володимир Гройсман, а мене депутати обрали секретарем міськради. Наша команда почала системні зміни у місті. Спочатку ми кардинально змінили якість роботи міської ради, налагодили нормальну взаємодією з її виконавчими органами, а найголовніше – почали «закривати» не тільки авральні ситуації, а й дивитися на кілька кроків вперед. І коли вирішення питань вивезення сміття, освітлення вулиць, ремонту доріг, заміни комунікацій та іншого вийшло на системний рівень, ми почали думати, якою буде Вінниця у майбутньому. Спочатку це трансформувалось у Концепцію стратегічного розвитку міста, а потім – у Стратегію «Вінниця – 2020». «Локомотивом» усіх цих процесів був Володимир Гройсман. Ми тоді проводили фокус-групи, запрошували й міжнародних експертів, щоб наша вінницька стратегія базувалась на кращих європейських практиках. Думаю, що за вісім років роботи нашій команді вдалося зробити чимало для розвитку Вінниці.

Моргунов розповів чому покинув викладацьку діяльність, як став депутатом і якою мріє бачити Вінницю 

– Півтора року тому Володимир Борисович пішов працювати до «уряду камікадзе», як тоді у пресі назвали новий Кабмін. А ви почали виконувати обов’язки міського голови. Був досить непростий час: тоді в місті почалися спроби нападів на нічні магазини, стріляли по громадському транспорту. Яким було перше відчуття, коли ви зрозуміли, що тепер вся відповідальність за місто лежить на вас?

– Не в «уряд камікадзе», а в «уряд порятунку». Згадайте, якою країну залишили ростовські втікачі – повністю розграбована, на рахунках казначейства майже нічого – зарплату бюджетникам і пенсії виплачувати нічим. Країна була дуже слабкою, «зелені чоловічки» Кремля в цей час «віджимали» Крим, а на Донбасі з’явлюся перші прояви майбутньої «Недоросії»… Тому вчинок Володимира вважаю певною мірою подвигом. Ми з ним обговорювали питання – йти йому чи не йти. Але я знав його позицію щодо децентралізації і передачі повноважень органам місцевого самоврядування, тому мовчки погодився. Бо він як практик, якого двічі обирали мером, точно знає, як це зробити. А головне – він це робить, а не просто говорить. Бо говорили про це в Україні з початку 90-х, от тільки результату не було…

А я розумів тоді й розумію зараз: я не один, у міській раді – згуртована команда. Якими були відчуття? Чесно? Не було коли думати про свої відчуття, бо потрібно було працювати: організовувати патрулі, координувати роботу міського штабу, який ми створили саме для того, щоб запобігти всім цим явищам… А робота комунальних служб і різних галузей у місті була налагоджена – я знав багато тонкощів, бо всі ці роки був усередині всіх процесів управління містом. Тому для мене виконання обов’язків міського голови не було чимось новим.

Моргунов розповів чому покинув викладацьку діяльність, як став депутатом і якою мріє бачити Вінницю - фото 2

– Ви згадали про Донбас – дуже довго не хотіли розповідати, що маєте племінника, який служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї аеромобільної бригади. Про це стало відомо лише, коли вінницькі кіборги повернулись додому. Чому так?

– Я вважаю, що це наша родинна справа. А Вадимом я насправді дуже пишаюся. Сім’я не бачила його рік. Я з ним час від часу зустрічався, бо він інколи приїжджав у відпустку, і ми йому на частину передавали допомогу. У грудні наші вінницькі волонтери їздили до них в АТО з гостинцями. Вадим мені відзвонився: «Дякую, все добре!». Звик, як мамі, казати – їсти дають, цукерки дають. Кажу, що я ж не мама. Тоді розповів, що розбомбили їхній джип, який житомиряни подарували: «Дядя Серьожа, допоможи:  може, якусь машину можна було б взяти?!». Ми з друзями купили їм бусик і відправили на Донбас. Машина до цього часу там їздить.

– Як дізналися про Донецький аеропорт?

– На Новий рік Вадим приїхав у відпустку. Вони з другом розповіли про Донецький аеропорт, і я зрозумів, що кілька днів зв’язку може не бути, допоки не відбудеться ротація. В них так було: тиждень – аеропорт, другий тиждень – у Піски. Коли в січні почався штурм Донецького аеропорту, зв'язок з ним припинився. Дивлюсь по телебаченню – кажуть, що в аеропорту десятки наших хлопців завалило плитами, а бойовики хизуються тим, що взяли в полон комбата Вадима.  Немає зв’язку день, другий,  п’ятий. Батькам його не дзвоню, бо вони подумали б, що я щось знаю… Але, слава Богу, потім він таки зателефонував. Хоча, що там сталося, не каже до цього часу. А ми і не питаємо – захоче, розповість коли-небудь…

Моргунов розповів чому покинув викладацьку діяльність, як став депутатом і якою мріє бачити Вінницю - фото 3 

– І до початку виборчої кампанії, і зараз – як кандидат на посаду вінницького міського голови та лідер списку партії «Вінницька Європейська Стратегія» – ви часто зустрічаєтеся з вінничанами. Про що говорите?

– До людей мені йти не соромно, бо команда працювала на совість. Я справді вірю, що у 2020 році Вінниця буде містом позитивних усміхнених людей, дуже хочу, щоб гордість за місто була у всіх вінничан. Більшість жителів міста розуміють, що зроблено справді багато, а якщо критикують міську владу, то аргументовано.

Літні люди – це фактично наші батьки, які передають нам свою життєву мудрість і досвід. І дбати про них – це наш обов’язок. А молодь – це майбутнє. Вони сьогодні дуже амбітні і самодостатні – в кращому  розумінні цих слів. Розумію це, коли дивлюсь на дочку Вероніку і її однолітків – вона сама обрала собі майбутній фах, вступивши до інституту менеджменту зовнішньоекономічної діяльності нашого вінницького технічного університету. Мрію, щоб Вінниця залишалася затишним і зручним містом і для молоді, й для дорослих, і для дітей. Але щоб водночас вона й далі розвивалась як приклад прогресивних реформ, покликаних зробити життя громади максимально комфортним.

Моргунов розповів чому покинув викладацьку діяльність, як став депутатом і якою мріє бачити Вінницю - фото 4

Інна Мартонікова