Нагороджений посмертно та виявився живим. Історія Героя України, бійця вінницької 59-ої бригади Дмитра Чавалаха

Коли президент Володимир Зеленський зачитав цей перший після великого вторгнення список Героїв України (від 2 березня), багатьом здалось, що прізвище ротного Дмитра Чавалаха прозвучало серед нагороджених орденом "Золота зірка" посмертно. Буквально за кілька днів до цього важкопоранений офіцер 59 окремої мотопіхотної бригади Чавалах, якого дійсно вважали загиблим, вийшов на зв’язок – з окупованого Херсона. Але ця деталь – нагородили посмертно, а він вижив – міцно закріпилася в його історії.

Про мужнього воїна, бійця вінницької 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка розповіла Євгенія Мазур на сайті Liga.net.

Свою нагороду Герой отримав через дев'ять місяців. У День Збройних Сил України старший лейтенант Дмитро Чавалах отримав найвищу державну нагороду з врученням «Золотої Зірки» з рук глави держави Президента Володимира Зеленського.

Публікуємо статтю про Героя скорочено:

«Раз є команда головнокомандуючого мочити, значить – мочити»

«О 4:00 прокинувся від вибухів. Коли сказали, що ракети прилітають по Києву, зрозумів, що це вже інша війна. Близько 8:00 ранку пішла команда від Залужного чинити супротив і завдавати ворогу максимальних втрат, знищувати техніку, людей. Раз є команда головнокомандуючого мочити, значить – мочити», - згадує початок повномасштабної війни Дмитро Чавалах.

Наш начальник складу ракетно-артилерійського озброєння, як у фільмі "Збройний барон", почав відкривати всі ящики, ледь не ногою збиваючи кришки, і роздавати військовим усе, що в нього було».

«Вперше у житті довелося побачити повітряний бій»

«Нам дали команду висуватися в бік Каховки і біля населеного пункту Вільна Україна зустрічати ворога. Але туди ми не доїхали. В районі Кам’янки чи Сергіївки по нас почала працювати російська авіація. Два літаки. У перший раз вони відбомбилися неприцільно. Почали заходити на друге коло, але звідкись з’явився наш літак і збив один із російських.

Вперше у житті по мені працювала авіація. Це страшно. Вперше у житті довелося побачити повітряний бій. Це вразило».

ШТУРМ АНТОНІВСЬКОГО МОСТУ

«Російської піхоти було дуже багато. Стріляли з усіх сторін. На початку мосту крили з мінометів 82-го калібру. Я наказав пришвидшитись, щоб по нас було важче наводитися. Десь метрів за 500-700 міномети перестали стріляти. Це був мій перший бій на таких близьких дистанціях. До противника десь 50-100 метрів. Напруження вище. Звук пострілу страшніший. Адреналін. Постійно є відчуття, що зараз в тебе попадуть. Вже за мостом побачили озброєння росіян – міномети, ящики, бусолі. Обстріляли їх з крупнокаліберних кулеметів і рушили далі.

До Антонівського мосту залишався кілометр. Навколо багато дачних масивів. Там переховувались росіяни, стріляли прямо з вікон будинків. Раз з кущів вибіг чоловік у цивільному і кинув гранату – невдало, нікого не зачепило. Вже коли ми його знищили,побачили, що це був російський військовий, який на форму вдягнув цивільне.

Техніка йшла попереду, ми за нею ховались. Раптом два російських військових вибігли на центр дороги, стали на коліна і з автоматів почали стріляти по нашій броні. Не знаю, чи вони були п’яні, чи просто погано підготовлені. Зашкодити нам вони не могли. До сьогодні не можу зрозуміти, навіщо. Бо це було останнє, що вони зробили у своєму житті.

Коли доїхали до Антонівського мосту, бій більш-менш стих. На тому боці хлопці – хто закурив, хто воду пив, хто хотів поснідати швиденько. Тоді до мене прийшло усвідомлення масштабу. Я своєму командиру взводу сказав: "Невже пробились?" Він відповів, що ще не вечір. І буквально хвилин за 40 я отримав поранення, загинув один мій військовий. Але про це я дізнався вже у Херсоні», - розповів військовий.

«Вогонь був настільки щільний, що підійти до нас не могли. Одна БМП закрила нас собою»

«Отримали команду відкотитися назад до Антонівського мосту, щоб прикривати відхід. Спускались без бронемашини. За 50 метрів до мосту почав працювати снайпер. Коли вийшли на відкриту місцевість, я розосереджував людей, давав команди. Плюс, мав пістолет на нозі, радіостанцію на плечі. За всіма ознаками снайпер міг побачити, що я – командир. Тому підстрелив мене першим.

Це було поранення в живіт, майже в пах. Болю не було, просто відчув удар. Думав, куля влучила в бронежилет. Навіть встиг відскочити в сторону, до стічної канави. Впав і встати вже не зміг. Почав повзти. Наступний постріл попав у ногу. Я майже втратив свідомість, хлопці мене затягли в цю канаву. Там я дізнався, що ще троє моїх поранені.

Всім стріляли в пахову зону. Вже коли снайпер намагався добивати – стріляв куди попало. Я передав, що у нас є поранені, потрібна евакуація. Вогонь був настільки щільний, що підійти до нас не могли. Одна БМП закрила нас собою. Ми зібрали поранених.

Коли мене витягували, я вже був без свідомості. Як казав мій командир взводу, поки я ще говорив в радіостанцію, він був спокійний. Але далі я затих.

Спочатку мене відвезли до ТрО, звідти переправили до лікарні в Херсон. Лише дорогою іноді приходив до тями. У лікарні пам’ятаю, як запитували моє ім'я, а я не зміг сказати. Мене поклали на операційний стіл. Зверху світила оця їхня лампа, а у хірурга були жовті руки. Після цього – темрява», - розповів Герой.

ОКУПОВАНИЙ ХЕРСОН

«Отямився вранці 26 лютого. Дуже хотів пити. Спробував піднятися, але був прив’язаний. Це налякало. Навколо бігали медики. Один з лікарів підійшов заспокоїти: "Ти в лікарні. Тебе прооперували. Росіян тут немає. Тебе їм не віддамо. Ми за Україну". І пішов. Я заснув аж до вечора.

Потім попросив в одного з лікарів телефон – свій ніяк не міг знайти. Зателефонував мамі, сказав, що живий. Вже коли мене перевели з реанімації, знайшовся мій телефон, я зв’язався зі своїм командуванням. Це було десь 28-29 лютого. Всі думали, що я загинув. Зв’язку зі мною не було. Куди мене забрали, ніхто не знав. Дуже здивувалися. Але зраділи.

В лікарні я пробув майже місяць. Херсон вже був окупований. Росіяни приходили до лікарів з перевірками. Багато хто з них був у наших берцях та бронежилетах. Спочатку в палати не заходили – повірили медикам.

Після цього першого візиту я спалив посвідчення офіцера та УБД, викинув свій жетон. Боявся, що вони влаштують обшук та знайдуть. Вдруге росіяни приїхали вже перевіряти історії хвороб всіх пацієнтів. Але лікарі в історіях вказували, що ми цивільні.

Я зв’язався з однією громадською діячкою, вона познайомила мене з чоловіком з Херсону. Він приїхав і забрав мене до себе. Лікарі так хотіли нас захистити, що його довго до мене не пускали. Одна медсестра його по-тихому сфотографувала, ми переслали фото знайомій. І тільки коли вона підтвердила, йому дозволили мене забрати.

Дорогою до нього я дивився на місто. Порожні будинки, все закрито. Ніби постапокаліпсис. Подекуди біля банкоматів чи продуктових магазинів стояли черги по 12-15 людей. Велика кількість російських машин. Наша машина супроводу їхала Херсоном попереду і телефоном нас попереджала, де стоять російські військові та блокпости, щоби ми на них не натрапили. Чоловік привіз мене до себе на квартиру, познайомив з родиною. Я був трошки в шоці, що він так ризикує, бо розумів, яка я для них загроза.

Почались два місяці переховувань. Це були два дуже нудних і стресових місяці. Коли бачив, що до під’їзду під’їжджають їхні машини з цими "зетками", боявся, що мене зараз знайдуть. Для них це був би гарний джекпот: офіцер, уже Герой, командир роти, атовець.

До Великодня родина цього чоловіка змогла виїхати з Херсона. А він залишився. Як я потім дізнався – заради мене. Поїхав, лише коли переконався, що я успішно вибрався на підконтрольну територію», - розповів Герой.

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

«Наприкінці травня зі мною вийшли на зв’язок з СБУ. Сказали, що скоро буде можливість виїхати. За кілька днів попередили: пів години – і виїжджатимемо. Цей чоловік вийшов на вулицю, дивився, чи ніхто за нами не слідкує. Коли під’їхав автомобіль, я з ним толком попрощатися не встиг. Він швидко запхав мене в машину, сказав: "Все, їдь. Віддзвонишся".

«Мені кажуть, що я для країни вже зробив багато. Але я хочу приносити користь»

«Я дуже хотів продовжити службу. Коли голова ВЛК сказав: непридатний, – я сперечався. Просив визнати обмежено придатним. Він погодився лише відправити мої документи на розгляд до Києва. Як вони напишуть, так і буде. З Києва документи приїхали, вже підписані та пропечатані, із висновком про непридатність і зняття з військового обліку.

Після звільнення розпочалась сильна депресія. Я не міг ані їсти, ані спати. Не знав, що робити далі. Мені порадили звернутись до психолога. Зрештою, це дуже допомогло. І я подумав: у нас дуже мало психологів, які можуть допомагати військовим. А тих, кому потрібна допомога – багато.

Вирішив спробувати себе в психології. Зібрав документи для вступу, та трохи запізнився. Тому навчаюся на істфаці в Кам’янці-Подільському. Чекаю наступного року, щоб перевестися на психолога. Мені кажуть, що я для країни вже зробив багато. Але я хочу приносити користь», - розповів Герой.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info, фото зі сторінки 59ої бригади та з особистого архіву Дмитра Чавалаха опублікованих сайтом liga.net