Рано залишився сиротою, був працьовитим і мужнім: історія гранатометника із Вінниччини який загинув, захищаючи країну

Вінничанин Руслан Макаров служив у мотопіотному батальйоні «Вінницькі скіфи» 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. З початку широкомасштабного вторгнення російських окупантів, 27 річний військовий побачив геть усе — війну, смерть, відчай, відчайдушність, доблесть, героїзм. І мужньо боровся до останнього подиху.

Народився герой невеликому селі Лукашівка, Ладижинської громади 5 липня 1994 року. Ще з малечку був обділений увагою та любою рідного батька. Виховували хлопця мати, бабуся та старша сестра. Родина жила скромно, тому із дитинства Руслана привчали до праці.

«В мене різниця з братом майже 20 років. Я його бавила, коли в мене на руках була уже власна дитина. Мама вдруге вийшла заміж. Але після народження Руслана, чоловік покинув її. Довелося самотужки думати, як забезпечити себе і сина. Мама ще до народження брата працювала на Ладижинському ферментному заводі, і попсувала собі здоров’я. Часто було скрутно. Вона возила в Одесу продавати городину.

Ми тримали велике господарство, бабуся допомагала. Тому Руслан ріс в жіночому товаристві. Він був щирим і добрим. В нього були звичайні мрії, як у всіх хлопців. Коли всі їздять на скейті він теж його хотів, але мама не могла придбати. Коли у всіх були велосипеди, в нього не було. Багато що йому було недоступне. Проте брат любив грати у футбол, поганяти з друзями. В школі він навчався не погано, але не був відмінником. Він був працьовитим. Допомагав по господарству», - крізь сльози розповідає Лариса Сороката, сестра героя.

У 22 літньому віці Руслан Макаров повністю осиротів, дуже болісно переживав смерть мами. У 2013 році хлопець закінчив Крижопільський будівельний ліцей. Здобув фах - професію столяра.

«Мій брат проходив практику на Ладижинській ТЕЦ. Потім працював столярем у житлово-коиунальному господарстві. Йому не вистачало чоловічого колективу. Йому подобалося працювати. Ще він планував поїхати на заробітки в Польщу. Згодом змінив думку і вирішив піти в Збройні Сили. У травні минулого року підписав контракт. Я щиро пораділа за нього і розуміла його вибір. Він знайшов себе у військовій справі. Прослуживши пів року, вирішив знову піти на контракт. Брав участь в АТО», - розповідає пані Лариса.

Під час повномасштабного вторгнення росії, Руслан був й найзапекліших лініях фронту. Тримав оборону на Сході країни. Руслан Макаров стрілець-помічник гранатометника 9-го окремого мотопіхотного батальйону «Вінницькі скіфи» 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Щодня намагався тримати зв'язок із рідною сестрою, але не завжди розповідав, де він і що з ним.

«Брат щодня писав короткі повідомлення: все добре, живий. Або ж писав: «Нас обстріляли, взяли в кільце, не знаю чи вийдемо. Слава Україні. Героям слава!». Я розуміла, як йому важко. Завжди підтримувала, як могла. Писала, що ми його чекаємо і любимо. Руслан, коли вперше отримав поранення, нікому не зізнавався, лише казав, що дуже болять ребра, бо не вдало стрибнув в окоп. Він продовжував боронити країну. А вже 21 квітня під селом Времівка Волноваського району Донецької області він прийняв останній свій бій», - розповідає сестра героя.

Лариса щодня молилась за брата. Навіть після сумної вістки про загибель військового довго не могла повірити. Сподівалась, що це помилка.

Жінка оплакує брата і продовжує молитися аби наші воїни поверталися додому живими.

Указом Президента України від 11 травня 2022 року № 329 солдата Макарова Руслана нагороджено орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info