Священик Назарій Давидовський: Деяких жертв Вінницької трагедії добивали прикладами або закопували живими

Тема 30-х років ХХ сторіччя завжди залишатиметься однією з найболючіших для нашого суспільства. Світу відомі Катинь та Бутівський полігон. Щороку завдяки ретельним дослідженням науковців людство отримує все новіші відомості про жертв радянського терору та обставини скоєння злочину народовбивста.

Назарій Давидовський, священик Храму Вознесіння Господнього, ієрей:

- На превеликий жаль, мало кому відома наша власна історія. Землю Вінниці вкривають тіла близько 20 000 жертв масових репресій лише за період 1937-41 років.

Ми вбачаємо величезне горе у перебігу тих відносно недавніх подій, але ж який колосальний духовний досвід сповідництва залишили прийдешнім поколінням мученики за віру Христову! Їх подвиг був маловідомий світу. Він творився не на древніх аренах, не під приводом прямої боротьби із Християнством. Ні. Голгофою подолянам стали нічні підвали та гаражі вінницьких в’язниць, а звинуваченням – контрреволюція й антирадянська агітація, під яку маскували розправу з релігією.

Більшу частину цієї статті складають спогади свідків, бо ніхто не зможе розповісти про ті дні краще за них.

Затримання

Зазвичай затримання відбувалось о 4-й годині ранку. Співробітники НКВС обшукували квартиру, складали протокол та арештовували підозрюваного. Спогадами ділиться Дарія Білецька:

- Мій чоловік Леонід Білецький, священик, 35 років, був заарештований удома вночі 24 вересня 1937 р. Тоді ж забрали і весь церковний одяг, книжки, начиння та документи. Він вчився в семінарії у Волхінії і до 1935 р. був священиком у Пиляві, селі у Вінницькому районі. У 1935 р. церкву в Пиляві закрили, після чого ми перебралися до містечка, звідки я родом – Широкої Греблі. Там мій чоловік працював лісорубом. Коли його заарештовували, йому заявили: «Ти, собако, досить уже прожив!» Ніякої причини арешту не повідомили. Спершу мого чоловіка забрали в міліцію, де я часто бачила його через огорожу, хоч розмовляти з ним було заборонено. За 14 днів мого чоловіка перевезли до в’язниці НКВС у Вінниці. Коли я хотіла передати йому кілька речей, прийняли тільки носовички та рушник. Коли я знову прийшла через місяць, мені сказали, що його вже там немає, бо його вислано на Крайню Північ на десять років, без права листування».

Про те, що відбувалось у в’язницях 30-х років, свідчить Борис Дашин:

- У 1934-1935 роках я перебував у міській тюрмі Вінниці як політичний злочинець, чекаючи на суд… Я провів 14 місяців у спеціальному відділі для політичних злочинців. У камерах там було переважно по дві-три особи. Камера була розрахована приблизно на 16 осіб, але містила 200. Стиснуті докупи, ми мусили стояти або сидіти навпочіпки. Тільки на знак одного із в’язнів можна було кожному змінити положення. Коли комусь треба було дістатись до катеринки у камері, його підіймали й передавали над головами інших в’язнів у потрібному напрямку".

Доля самого Бориса відома за спогадами очевидця, що спілкувався з ним у 1943 році, перебуваючи у Вінниці:

- Агронома Дашина більшовики заслали на Далекий Схід. Потім як ворога народу перевели на річку Колиму. Працювалось на Колимі непогано, можна було і добре заробити, але зв’язку із зовнішнім світом не було жодного. Дашин працював там кілька років. Коли роботи були закінчені, для НКВД постала проблема, що робити з 7000 в’язнів, котрі були на Колимі. Засобів транспорту не було, дороги погані або немає. Переводити людей на інші місця праці – важка справа. Усі мусили йти пішки. Для того потребувалася велика охорона, організування прохарчування".

НКВД вирішило справу дуже просто. Усіх людей зігнали на велику скелю. Її замінували і висадили у повітря з людьми. То, як розповідав Дашин, був пекельний образ. 7000 людей не відразу загинули. Ще довго мучились. Мало хто залишився в живих. До тих, яким пощастило врятуватися, належав і Дашин. По довгій мандрівці йому вдалося дістатись на Україну. Весь час він переховувався під вигаданим прізвищем».

«Методи» слідства

Читаючи спогади Петра Кузьмича, дізнаємось:

- 8 лютого 1938 року в нашому помешканні відбувся обшук, під час якого забрали дві англійські й дві французькі книжки, а також пашпорт мого сина. Був заповнений протокол обшуку, з якого мені лишили копію. …Саме тоді заарештували й забрали до міської в’язниці мого сина. Чоловік, який сидів разом із ним і якого пізніше звільнили, розповідав мені, що мого сина часто відводили ночами до будинку НКВС, де жорстоко знущалися з нього, примушуючи говорити. Він казав, що пальці синові прищеплювали дверима, розповідав, що сина били важкою праскою в щелепу так, що повибивали зуби. На запитання, що від нього хочуть почути, він, як казав його товариш, дістав відповідь, що все, що він знає і не знає».

До розповіді про знущання над людьми слід долучити й свідчення пані Берт:

«Я хочу додати ще таке: двоє чоловіків, яких заарештували, але потім випустили, розповідали нам, що їх піддавали тортурам, щоб примусити говорити. Від них хотіли, щоб вони обмовили себе. Коли ж вони відмовились, їм заганяли цвяхи під нігті. Пальці їм прищемлювали дверима. Тоді один із них справді визнав, що хотів висадити у повітря міст, що, однак, було неправдою. Тоді його випустили».

Михайло Селешко, котрий працював перекладачем під час розкопок 1943 року у Вінниці, згадує:

- …У міській тюрмі було кілька камер з бетонованими ліжками, у які більшовики напускали води і в тій воді тримали в’язнів, від яких хотіли дещо довідатись чи вимусити на зізнання. Вода була холодна, …в’язня залишали жити там тижнями.

В одній із камер не було нічого іншого, окрім бетонового стовпа діаметром 25 квадратних сантиметрів. Двері були щільні, вікна високо. В ту камеру заводили в’язня і напускали в неї воду. Людина, щоб не втопитись, мусила стояти тільки на тому стовпі у воді».

Смерть мучеників

В Україні на сьогоднішній день не існує смертної кари. Слідство може проводитись по декілька місяців, а кримінальні справи – скласти багатотомне розслідування. У 30-х роках тривалість слідчого процесу подекуди не досягала і місяця. Обвинувачення грунтувалися на основі близько трьох свідчень, правдивість яких ніхто не встановлював. Базуючись на дізнаннях, «справедлива трійка» швидко виносила вирок – розстріл. В одному з емігрантських видань читаємо таке:

- Ввечері усіх викликали на в’язничний двір. Їхню одежу кидали на вантажні авто, а їм самим наказували вишикуватись у дворі, міцно скрутивши дротом за спиною руки.

Після цього їх по черзі вели через двір до гаражів, розміщених чотирикутником. Майданчик перед гаражами, призначений для миття машин, був асфальтований. Як тільки підводили поодинці заарештованих до прикритої сіткою водозливної ями, відразу ж лунав постріл ката-енкаведиста. Нещасний падав на сітку водозливної ями. Часто енкаведисту доводилось по два, три, а то й чотири рази стріляти в жертву, котра звивалась у корчах, поки вмирала. Тіла убитих скидали на вантажні автомобілі, що стояли поруч. Гуркіт навмисно пущених у гаражах моторів приглушував постріли.

З розповідей виходило, що в тій тюрмі находилась спеціальна камера з решіткою на долівці. На ту решітку ставили кандидатів на смерть. Стріляли їм у потилицю. Люди падали на решітку, яка перекидалась при помочі спеціального апарату, труп падав в спеціальну скриню під решіткою і людини й слід пропадав. Над ранком заїздило під тюремну стіну вантажне авто, скриню з трупами витягали через спеціальний отвір у стіні, що замикався ззовні авто, прикривали брезентом і везли на Підлісну вулицю, а там закопували.

Коли проводили ексгумацію у 1943 році, то виявили багато тіл з розбитими головами, а також, у деяких випадках, із землею в ротовій порожнині. Це пояснюється тим, що деяких людей добивали прикладами, а деколи й закопували живими.

Вінничанин Пантелеімон Сварчевський зі слів родичів чоловіка, який жив поряд з НКВС: чимало ночей йому доводилося чути звуки пострілів, які прослуховувалися навіть через гуркіт моторів. Як згадував сучасник трагедії, люди, котрі усвідомлювали, що їх ведуть на страту, починали співати церковні гімни, а перед самим пострілом вигукували: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» Християнська мужність назавжди закарбувалась у пам’яті цього свідка…

Викриття злочинів

У 1943 році, під час окупаційного режиму, німецька адміністрація нарешті погодилася дати дозвіл на початок розкопок у місцях масових поховань. Чому в 1943, а не в 1941, 1942? Адже увесь цей час місцеві жителі просили владу дозволити пошуки своїх побратимів. Пояснення досить просте – вінницька трагедія не представляла особливого інтересу для окупантів, які не в меншій мірі «потрудились» у подібному. Втім, у ході війни розпочався переломний момент, пішов контрнаступ. Щоб залишитися на окупованій території, залучались усілякі засоби.

До Вінниці привезли міжнародну судово-медичну комісію, пресу, а також різного роду делегації з країн-сателітів фашистської Німеччини та нейтральних держав. Німці розраховували, що викриттям злочинів НКВС створять надійний привід для опору місцевого населення наступаючій Червоній Армії.

Під час розкопок виявили три ділянки з масовими похованнями репресованих: 1. Фруктовий сад (територія сучасного центрального кладовища міста Вінниці); 2. Православний цвинтар (Хмельницьке шосе, територія біля Воскресенського храму); 3. Міський парк (територія поряд «Райдугою»).

Не усі поховання були відкриті, бо німці найбільше опікувалися пропагандою. Проте за час роботи комісія ексгумувала 9432 особи. Завдяки родичам і документам, які знаходили в могилах, вдалося встановити особи 679 людей. Усі матеріали увійшли до книги «Amtliches Materialzum Massenmordvon WINNIZA», виданої у Берліні в 1944 році.

Віднайдені тіла загиблих вінничан знайшли спокій у сімох братських могилах на території нинішнього центрального кладовища, про що свідчить меморіальний знак. Поховання здійснював правлячий архієрей Вінницької єпархії єпископ Євлогій (Марковський).

P.S.

Впродовж досліджень мені пощастило доторкнутись до особистості небесного покровителя нашого міста. У тому ж далекому 1937-му році на вінницьку кафедру було призначено архієпископа Інокентія (Тихонова). Це був один з найвидатніших ієрархів свого часу. Він закінчив духовну семінарію, академію, а також археологічний інститут. Мав власні монографії у галузі церковної археології й богослов’ї, був науковим співробітником Академії наук. Владиці довелось пройти через 5 арештів, відбути заслання на Далекій Півночі та Казахстані, а також працювати на будівництві Беломоро-балтійського каналу, де після контузії за станом здоров’я його звільнили.

Звершувати своє служіння у Вінниці архієпископ не мав можливості, а тому оселився у м. Хмільник. Коли прихожани зустрічали архіпастиря у храмі, то священик Сильвестр Колтуновський виголосив пророчі слова: «Улюблені брати і сестри, – сказав отець – до нас прибув архієпископ Інокентій, у минулому судимий, був на висилці близько 11 років, благополучно повернувся, треба буде створити йому хороші умови для роботи, поставитись до нього із співчуттям, адже він мученик». Так і сталось.

28 жовтня 1937 року владику Інокентія заарештували і доправили до Вінницької в’язниці. 13 листопада відбувся єдиний допит архіпастиря, на якому він не назвав жодного прізвища т відкидав усі звинувачення.

У ніч з 29 на 30 листопада архієпископа Інокентія розстріляли. Під час ексгумації у 1943 році тіло святителя було віднайдено та упізнано завдяки протоколу обшуку, котрий знаходився при ньому. У вищезгаданому списку встановлених 679 осіб він знаходиться під номером 599.

У 1993 році архієпископа Інокентія було причислено до ліку святих. Від минулого року ікона святителя знаходиться у Вознесенському храмі м. Вінниці.

20 хвилин