Війна за незалежність Хорватії може стати історичним прикладом для України

 23 роки тому Хорватія пережила події дуже схожі на сьогоднішні в Україні. У цієї невеликої країни з самого початку сербської військової агресії були всі шанси стати жертвою. Та хорвати, які боролися за незалежність, не лише не здалися, а за лічені місяці розбудували армію і вказали «старшому брату» на його місце.

Для більшості українців Хорватія – це курорт з прекрасними пляжами на Адріатичному морі. І всі давно забули, що ще два десятиліття тому цей оазис був втягнутий у війну. Війну, в якій хорвати стояли на смерть за свою незалежність. Війну, з якої ми можемо винести повчальні уроки.

Незважаючи на різне географічне положення, рівень життя і навіть розміри країн та кількість населення, між Хорватією та Україною є багато спільного. В першу чергу – схожа історія. Це історія «молодшого брата», який має сусідом країну, що живе імперськими амбіціями. Адже серби марили (зрештою, і продовжують це робити) «Великою Сербією» не менше, ніж росіяни своїм «Русскім міром». Загалом хорвати у складі Югославії терпіли такі самі утиски від сербів, як і українці від росіян. Спільна біда – шовінізм «старших братів», утиски та знищення національної ідентичності.

Те саме відбувалося і з приходом до влади комуністів. Тільки на початку 90-х років минулого століття наші долі пішли різними шляхами. Вихід з СРСР для України пройшов  безболісно у військовому плані, цьому посприяла спадщина у вигляді 500-тисячної армії. А от у Хорватії, з першими кроками до незалежності у 1990 році, розпочалися серйозні проблеми.

З одного боку Сербська республіка намагалася зберегти свою гегемонію в Югославії, і усіляко не відпускала Хорватію. З іншого боку, у самій Хорватії сильних обертів набрав сепаратистський рух місцевих сербів. Їх кількість була порівняно незначною, але «п’ята колона» при підтримці «старшого брата» змогла розпалити майже громадянську війну. Паралелі надто очевидні, щоб їх ігнорувати.

23 роки різниці в історії наших країн, але яка схожість. Сербські сепаратисти намагалися відділити Далмацію – південний схід Хорватії. Їм навіть вдалося проголосити там Сербську Автономну Область Країна. Лише кілька днів тому в Донецьку сепаратисти почали робити щось подібне – проголосивши Донецьку республіку при підтримці Росії.

Країна була розділена, та хорвати все ж змогли 25 червня 1991 року проголосити свою незалежність. У відповідь Слободан Мілошевич оголосив «братньому народу» війну. Оскільки вся армія була під його контролем, «освободітєльний поход» сербів був спрямований переважно проти цивільних.

Битва за майбутнє

Після проголошення незалежності Хорватія фактично залишилася беззбройною. Югославська народна армія (ЮНА) була повністю підконтрольна Слободану Мілошевичу. І він цілком закономірно вважав, що з легкістю може розгромити повстанців.

25 серпня 1991 року численна та добре озброєна сербська армія атакувала прикордонне хорватське місто Вуковар. Розпочалася одна з найбільших і триваліших битв, яка по суті переломила хід сербо-хорватської війни.

Серби зовсім не очікували зустріти у Вуковарі якийсь сильний спротив, тим більше, що в місті була військова частина ЮНА. Хорвати виставили проти армії двохтисячний гарнізон. Він був сформований переважно з поліцейських загонів та народного ополчення. Гарнізон фактично не мав військового досвіду та важкого озброєння. Але він тримався.

Слід відзначити, що хорвати на початку війни стикнулися з такою ж проблемою, як і ми зараз. Серби широко залучали «мирних мешканців»  – екзальтованих бабусь, гопників та інших – для блокування хорватських загонів, які взивали до «слов’янської єдності» і так само звинувачували США та Захід в розпалюванні ворожнечі між «братніми народами». Часто такі бабусі запрошували хорватських ополченців  на подвір’я – «попити водички» – де їх вже чекала засідка військових «братнього сербського народу». Так само, як і українці зараз, хорвати несли втрати від дій цього «мирного населення», доки не виробили своєї тактики: при загрозі  вони стали робити попереджувальний сигнальний постріл. І якщо протягом найближчої хвилини в даній зоні все ще залишалися люди – вони визнавалися представниками воюючої сторони. Цей метод був анонсований хорватським командуванням, щоб уникнути зайвих жертв та звинувачень у вбивстві мирного населення. І дійсно: хорватський генерал Анте Готовина, якого Гаазький трибунал спочатку звинуватив у злочинах проти сербів під час війни, потім був повністю виправданий. Чого не можна сказати про Слободана Мілошевича або Ратко Младича, які представляли на трибуналі сербську сторону .

Але повернемося до Вуковару. Протягом трьох місяців місто було в облозі ворога, який переважав за чисельністю. Сербська армія, що оточила Вуковар, нараховувала у різні періоди від 30 до 80 тисяч солдат, які мали на озброєнні 1500 танків, близько тисячі одиниць артилерії та багато іншої військової техніки.

Кількість солдатів і зброя виявилися не вирішальними факторами у цій битві. Вирішальним фактором виявився дух хорватів. Невеликі хорватські загони у постійних вуличних сутичках завдавали агресорам відчутних втрат. Важка техніка на вулицях міста була малоефективною. Армія не могла рухатися далі у глиб країни. Сербам постійно доводилося перекидати війська до нескореного Вуковару.

Роль такого відчайдушного супротиву важко переоцінити. Ополченцям вдалося втягнути агресора у виснажливі бої, завдяки чому серби втратили можливість «хорватського бліц-кригу», натомість понесли величезні втрати. Що ж стосується Хорватії, то затримка ворога на три місяці дала змогу розбудувати фактично з нуля свою армію. Сербська агресія та героїчний захист Вуковару викликали небачене єднання нації та хвилю загальної мобілізації населення. На захист незалежності батьківщини ставали всі. До речі у битві за Вуковар приймали участь і українці які тоді компактно проживали серед місцевого населення. І сьогодні на кладовищі відновленого Вуковара є також могили наших земляків,  які загинули в героїчній обороні міста.

Бій за місто тривав 87 днів. Зрештою сербам вдалося взяти Вуковар, але це сталося лише після майже повного знищення міста. І незважаючи на те, що повернути Вуковар хорвати не могли аж до 1998 року, для сербів це була піррова перемога. Ця битва знекровила армію агресора, що відобразилося на подальшому розвитку подій.

Після Вуковару до 1995 року було ще багато битв між хорватами та сербами. Та перші вже не були беззахисними жертвами. Завдяки створеній армії та народному ополченню хорватам вдалося зупинити наступ сербів майже по всім фронтам. А з плином часу і результативно атакувати, відвойовуючи свої землі. Врешті хорватам вдалося вибити ворога зі своєї території. До вирішення конфлікту підключилося і міжнародна спільнота – але після того, як самі хорвати продемонстрували серйозність власних намірів захищати незалежність своєї батьківщини.

Діяти адекватно виклику

Аналогій з сучасною Україною можна провести безліч. По суті, війна Хорватії за незалежність – це те болюче щеплення, яке Україна не зробила 23 роки тому. Тоді воно здавалося непотрібним, але зараз виявилося, що без нього, нажаль, нікуди.

Історія показала, що агресори діють за дуже схожими схемами. Як Белград у Хорватії у 1991 році, Москва збурює в Україні свою «п’яту колону», роздмухує сепаратизм, зазіхає на територіальну цілісність. Крим вже забрали, Схід країни збурений у повстаннях. Що буде далі, якщо не чинити збройного опору, всім відомо.

Зволікати не варто. Нажаль, але Крим для України не став своєрідним Вуковаром. Ми повільно долаємо в собі несприйняття насильства щодо агресора та його «п’ятої колони», не розуміючи, що інтервенти не будуть відчувати до нас жодного гуманізму. Сьогоднішня ставка – це саме існування України і нас.

Пробудження національної свідомості і бажання захищати свою батьківщину у народу – хоч греблю гати. Народ навіть перебрав на себе частину обов’язків держави – склалися  грошима на потреби ЗСУ, годують та вдягають солдатів.

Та це не все на що ми здатні. Будь яка свідома людина готова за потреби стати в стрій чи вступити в ополчення. Черги біля військкоматів це довели. Агресор дорого заплатить за спроби пройтись територією України. Але влада теж має зробити адекватні дії зі свого боку, інакше судити за зраду доведеться не тільки дезорієнтованих «сепаратистів» з Донбасу, але й політичне керівництво країни, яке допустило цю ситуацію.

Зараз першочерговими кроками має стати озброєння цивільного населення та формування спеціальних батальйонів – народного ополчення – на кшталт того, який створюється у Дніпропетровській області. Адже навіть маленькі загони ополченців-партизанів з напівавтоматичними гвинтівками в руках матимуть можливість завдати інтервентам відчутних втрат.

Вуковар Хорватія повернула лише через сім років після битви. Тож не варто втрачати надії і щодо Криму. Треба вчитися на чужому досвіді і робити адекватні висновки. Слава Україні!

Українська стрілецька асоціація