"Бойова бджілка" Лариса Полулях: Люди на війні, насамперед, мають залишатися живими

В офісі вінницької волонтерської організаціїї "Бойові бджілки" пахне мийними засобами і новим взуттям. Поміж запакованими в тюки мішками для піску та військовою формою снують молоді люди, які діловито пакують посилки і постійно телефонують, домовляючись, хто - про ліки, хто - про мобільні душі.

Тільки й чути:

- Так, цю коробку не клеїмо, о третій ще підвезуть куртку!

- Як навіщо гірчиця? Посуд митимуть, клади.

- Що робити з в'язаними носками, які та бабця принесла? Вони товсті, у берці не влізуть!

- Пакуй, зараз ночі холодні, мужики розберуться.

І так - без упину.

У кутку - напис "Міністерство охорони здоров'я і милосердя", там дівчата сортують ліки.

Над столом голови волонтерської організації Лариси Полулях, яка усіх цих людей згуртувала, висить грізне: "Ваша мама". А хлопці на Сході називають її просто - Фея. Бо лише Господь знає, скількох мобілізованих її команда зібрала до війська, буквально зодягнувши з ніг до голови, подбавши про харчі для них, медикаменти і спецзасоби. Вона буває різкою і часом дуже категоричною. Каже, коли знаєш стан справ зсередини, пропускаєш через себе біль і проблеми сотень людей, політкоректність відходить на другий план.

Ось тільки прибігла із чергової зустрічі.

- Вибачай, спізнилась, але вирішували стратегічні питання.

- Про нову допомогу?

- Де там. З'явилися фейкові волонтери, які вже третій день під нашим ім'ям намагаються зібрати гроші. "Бойові бджілки" входять до почесного переліку організацій, яким можна довіряти, то вони поширюють наші повідомлення, але зі своїми банківськими реквізитами. Обговорювали з партнерами, як цьому протидіяти. Щоб шахраї не скористалися поривом українців, які хочуть допомогти.

- Вам таких багато трапляється?

- Ну, ми знайшли двох, які повністю копіювали наші повідомлення по військовому госпіталю. Вже повідомили правоохоронні органи і банк, який заблокував їхні картки. Шкода, що доводиться витрачати на них час.

- Отже, працюєте з закладами, де лікуються поранені?

- Не тільки, в нас, я б сказала, така собі мультидисциплінарна група. Спочатку це просто було об'єднання друзів, яке поступово розросталося. А сьогодні у нас уже більше ста волонтерів, що працюють на більш-менш постійній основі. Це госпітальні волонтери, які працюють з пораненими. Є медична група, що визначається з потребами госпіталів та медиків у батальйонах. Ще є група, яка займається спеціальним спорядженням. Маємо навіть групу інженерів, які консультують з приводу технічних завдань. Ще - наші автомобілісти, які зараз збирають баггі (транспортний засіб з великими колесами і широкими шинами – ред.) для розвідки у дев'ятий батальйон тероборони. Працює і група логістів та айтішників, які відслідковують, що з'являється на ринку з потрібного нам асортименту, які відгуки про ці товари. Вони «вираховують» фірми-шахраї, які просто збирають гроші. Є ще багато різних груп.

- Та у вас тут справжня служба тилу і СБУ в мініатюрі!

- Ну, мусимо діяти в такому форматі. Люди нам довіряють свої ресурси, і ми маємо подбати, щоб вони дійшли за призначенням. Це наші земляки - вінничани, люди з інших областей і навіть з-за кордону. Якщо взяти за географією тих, із ким контактуємо, то найдальші наші друзі - з Японії, Австралії та США. А ще - практично вся Європа. Вони нам переказують кошти, щось пересилають. Наші японці, наприклад, добряче допомагають з ліками. До того ж, це і ІТ-підтримка, і допомога з інформацією. За походженням - це і українці, і люди інших національностей.

- Погодься, що війна - це справа не жіноча. Але, дивлюсь, ти поступово стаєш експертом з армійсьокого забезпечення.

- У моєму житті був епізод, коли я місяць працювала в складі експертної групи в Ізраїлі. Там у нас був курс "Спецспорядження поліції та армії", і я його тоді, чесно кажучи, "провтикала". А коли знадобилось, зв'язалась зі своїми друзями і отримую від них консультації. Бо якщо ми приймаємо рішення пересилати те чи інше спорядження для солдатів, ми несемо відповідальність. Тому купуємо тільки те, що випробували самі і про що маємо виключно позитивні відгуки.

Десь два місці тому прочитала підручник з польової хірургії, по польовій травмі. Щоб розуміти, що там відбувається, чого і скільки потрібно медикам на передовій. Якщо займаєшся справою, то маєш розбиратися хоча б в основних аспектах.

- Для того, хто з війною ніколи не мав справи, потреби фронту виглядають дуже несподівано. Ніколи не думала, що у війську потрібні памперси, чи спеціальні окуляри.

- А, ти про балістичні окуляри? Вони класні, протиосколкові, захищають очі не тільки від пилу. Купуємо їх для стрілків, бо у звичайних їм не зовсім зручно. Загалом, солдати повідомляють про свої потреби, а ми знаходимо і відсилаємо їм. Працюємо за принципом: "для своїх - все вигриземо зубами і доставимо на крилах". Маємо від них постійний фідбек, і знаємо, що працює, а що - ні.

- Ви працюєте з конкретними підрозділами, окремими людьми?

- У нас хороші контакти з багатьма підрозділами, не тільки з вінницькими. З місцевими починали працювати, коли наші знайомі хлопчики йшли на війну. В принципі, ніхто не планував, не думав, що це настільки розростеться. Потім усе більше друзів йшло на війну. А згодом дізнались, що для нашого військово-медичного центру в літак санавіації потрібен реанімаційний монітор, і ми змогли його купити. Пізніше з'явилися запити від людей, у яких родичі там, на Сході. Зокрема, члени родин наших волонтерів, які безпосередньо з ними контактують.

Тому всю допомогу, всі посилки передаємо на конкретних осіб: там прізвище людини, телефон. І коли логісти привозять передачу на місце, вони телефонують у момент передачі і кажуть: я отримав. Через нас навіть зі Львова передавали набір інструментів. Паперових звітів ми не робимо, бо вони губляться. І в умовах війни це виглядає трохи дивно. Окрім дзвінків, фіксуємо доставку допомоги на фото.

- Про що ж просять наші хлопці?

- А вони практично нічого й не просять. Коли ж запитуєш конкретно: хлопці, наколінники, налокітники є? Немає. Був такий період, коли ми цікавились, - а форма є, у чому ти воюєш? Відповідали: ну-у, в спортивному костюмі! Берці є? Розлізлись...

Зараз, уже більш-менш налагоджено постачання, але все одно хлопцям потрібна допомога. Комусь - відновити форму і взуття. А хтось і досі йде воювати зовсім голий.

Ось нещодавно величезна проблема з новобранцями в нас була. 40 чоловік з чотирьох районів Вінницької області були у Новояворові на вишколі. Все, що їм видали, - це берці, форму і берети. Зателефонувала комусь із командирів, кажу, дайте якогось листа, щоб ми могли допомогти. Знаєте, що відповіли? Вам треба - ви і працюйте, а я не буду на це "зав'язуватися"!..

Зараз займаємося житомирськими новобранцями з 30-ї бригади.

Або ж є хлопці, які повертаються після поранень. Їх треба знову з нуля одягти, взути, екіпірувати («по-бідному» - це тисяч із 15 гривень), купити квиток і їжу на дорогу. Тобто, людину виписують з госпіталю (то вже інше питання, з яким діагнозом!), але держава, на жаль, не бере на себе навіть того, щоб повернути його додому, аби він там долікувався, чи назад до війська.

- Так сталося, що населення і волонтери стали чи не основним постачальником армії. І в соціумі вже навіть побутує думка, що перебравши на себе ці функції, ми «консервуємо» ситуацію.

- Знаєш, коли я бачу, що людині погано, я викликаю швидку і починаю надавати першу допомогу. От зараз у нас вона дуже довго не їде У цей час просто стояти і дивитися, як убивають хлопців, якось не дуже порядно.

Те, наскільки ефективно спрацьовує влада, - на її совісті. Я ж дуже не хочу, щоб навколо мене, коли постарію, було багато сиріт та інвалідів. Вважаймо, що мене це не влаштовує зі «шкурних інтересів».

А якщо серйозно, то люди насамперед мають залишатися живими. Нині дуже популярна тема - покричати "Слава героям!" на могилах. І - все! Ось зараз у Вінниці є багато дискусій з приводу хлопців з 9-го батальйону тероборони, частина яких пішла з-під Новоазовська. "Диванне військо" намагається їх засуджувати. Я в таких випадках питаю: а чи готові ви взяти відповідальність за їхніх дітей, якщо вони загинуть? Чи прагнете просто прийти і раз на 1-3 роки зронити над могилкою скупу чоловічу сльозу?

Як на мене, ми в жодному разі не можемо їх засуджувати, адже ми там не були, чи не так?

- Може, така неоднозначність сприйняття є тому, що до цього збройного конфлікту ми підійшли не готовими ні морально, ні організаційно?

- Я говорила про Ізраїль. Там на тертій день існування держави почалася війна, і народ, як ми на 23-ій рік незалежної України, екіпірував свою армію. Але там держава дає знаки, дає зрозуміти, що людина - це її найбільша цінність.

Мені дуже подобається філософія їхніх офіцерів, з якими я спілкувалася. Найбільша цінність для них - це солдати. Успішним командиром вважається не той, що виграв більше боїв, а той, який зберіг найбільше своїх бійців, у якого найменші людські втрати. Ізраїльському солдатові так і кажуть: коли ти бачиш, що безвихідь - піднімай руки, а держава всіма можливими методами тебе забере звідти. Ти захищений. І це довіра до своїх солдатів.

Або ж інше. Коли ти в п'ятницю їдеш увечері в громадському транспорті, там - купа хлопчиків і дівчат зі зброєю, Цим теж держава дає зрозуміти громадянам, що до них - безумовна довіра.

- Ми ще до цього не доросли, чи це різниця у ментальності наших народів?

- Що стосується простих людей, то ми доросли, бо прагнемо зберегти один одного. Люди, аби допомогти солдатам, приносять останнє. У нас була акція в одному з торгово-розважальних центрів. Під завісу праправнук привів бабусю, років сто, уся трясеться... Вона хотіла дати якусь гривню і ще каремат принесла. Коли волонтери сказали, мовляв, не потрібно, бабусю, - вона почала плакати: я ж хочу допомогти!

А на рівні держави, на жаль, продовжується "Савєцкий Саюз", - посилати солдатів з голими п'ятами на танк. Культивується, що вони не мають права зберегти своє життя, а мусять вмерти героями! А підготувати цього героя, щоб він був захищеним у бою, - оцього дуже не вистачає.

- Ларисо, а хто став основним "донором" війська? Яке співвідношення, скажімо, простого люду і заможних українців?

- Людей, з якими ми співпрацюємо, досить багато, і вони різні. Це і окремі громадяни, і благодійні фонди. У нас є дві волонтерки, досить заможні, які вже багато місяців постійно допомагають нам харчами, ліками, беруть участь у наших акціях і проводять якісь свої. І жодного разу ми від них не почули: ви про нас напишіть. Ми усім, кого знаємо, персонально дякуємо. Бо багато людей навіть не представляються, мовляв, яка різниця!

А є й інші. Була акція в гіпермаркеті, і коли ми запропонували одному досить відомому чоловікові купити хоча б батарейку, він сказав, що не має грошей. Може, такі як він не знають, що у нас війна.

- До речі, скоро вибори. Політики "непристойними пропозиціями" уже турбували?

- Не так давно зверталась довірена особа одного політика, який запропонував допомогу. Але в обмін на те, щоб ми передавали його рекламу хлопцям, які воюють на Сході. Ми поставили таку вимогу: передаватимемо у кожній коробці, але тільки якщо це буде власноруч написаний ним лист. Більше ми про них не чули.

- Коли почались події на Сході, ніхто не сподівався, що конфлікт буде настільки тривалим і серйозним. І у вас роботи, на жаль, не меншає. Руки не опускаються?

- Ми кожного дня кажемо: швидше б це все закінчилося. Але розуміємо, що маючи такого сусіда, який нікуди не переїде, мусимо навчитися жити у цих умовах, консолідуватися, розраховувати свої сили.

А держава має будувати і втілювати ефективну стратегію збереження суверенітету, а не обмежуватись деклараціями. Можливо, це вдасться реалізувати після відбору нових діячів. Тому що й далі одночасно годувати і військо, і депутатів, і чиновників у народу просто не ресурсу вистачить.

Антоніна Мніх, Укрінформ.