Афіша Вінниці

4 квітня на концерті Ірини Білик Вінниця переконається: зараз співачка щаслива, як ніколи!

1 квітня 2016, 16:12

Поп-діва України, незрівнянна Ірина Білик вирушила у новий великий тур, у рамках якого 4 квітня відвідає і Вінницю.

Великий сольний концерт Ірини Білик пройде у понеділок о 19.00 у Будинку офіцерів (квитки можна замовити за телефоном: (0432)57-55-55, доставка безкоштовна).

Напередодні приїзду співачки у Вінницю, ми підготували статтю про все цікаве, що зараз відбувається у її житті.

 

Буквально кілька тижнів тому Ірина Білик приголомшила всіх зізнанням, що ще у 2013 році офіційно вийшла заміж за російського стиліста і режисера Аслана Ахмадова, з яким свого часу її познайомила Людмила Гурченко, яка вважала Ахмадова своїм близьким другом. У грудні Аслан і Білик стали батьками: сурогатна мати народила парі синочка Табріза (у перекладі з татарської ім'я означає «спадщина», «гордість», «важливість»).

- Стати мамою вдруге після 16-річної перерви - це дуже радісна подія, тому я намагаюся віддавати малому максимум своєї уваги, - розповідає Ірина Білик. - Я можу зізнатися, що коли народився старший син Гліб, я абсолютно не брала участі у його вихованні, тому що в мене було занадто багато концертів і ми були замолоді з його татом. А зараз я буваю дуже багато часу з Табрізом. Ми з Асланом дуже мріяли про його появу! Синочок росте копією тата: чорненький, смаглявий, карі оченята - дуже спортивний і веселий малий! У догляді за сином нам допомагають бабусі і няньки.

- Як переживаєте розлуку з коханим, адже Аслан працює в Росії?

- Відстань нам не заважає. Через місяць він знову буде з нами, потім поїде, потім приїде знову. Я думаю, що для стосунків це до кращого. Мені не хочеться жити, як інші, у постійних сварках. У нас такого немає. Тато приїжджає, ми цілуємося, любимо один одного. Думаю, для мого серця це краще. Якщо чоловік тебе любить, то не буде кривдити, як це бувало в моєму житті. Просто він десь є, ми любимо один одного, але наша любов не затьмарена домашніми справами, проблемами.

- До Аслана у вас було кілька шлюбів, але все не складалося…

- Справа у тому, що я не вмію терпіти, якщо мені щось не подобається. Ті, хто йдуть разом рука об руку у райський сад, найчастіше терплять недоліки іншої людини. І не завжди видимість відповідає реальності. Зараз дуже модно розійтися із дружиною і робити вигляд, що ти з нею живеш. У нашому шоу-бізнесі це дуже поширено. Щоб ніхто нічого не написав і не сказав. Я, наприклад, вважаю, що якщо щось не подобається, треба відразу казати в очі і йти до нового щасливого життя. Тому можна подивитися на моє життя по-іншому: було цікаво поспілкуватися з різними чоловіками. Принаймні, я знаю, який чоловік мені точно не підходить. У мене завжди наступний чоловік кращий, ніж попередній (сміється), тому я ніколи не засмучуюся через розставання, знаю, що буде нова зустріч. Я ж Попелюшка. І мені потрібний принц!

- У вас гарні стосунки зі всіма колишніми. Зовсім не тримаєте на них образи?

- Напевно, ні. Якісь негативні моменти я пам'ятаю, але не думаю про них. Це було давно. Бажаю всім людям, щоб день починався добре і закінчувався поцілунком. На жаль, не всі чоловіки вміють увесь час цілувати і говорити щось гарне. Завжди знайдуться ті, що будуть критикувати або чимось дорікати. Критика ж буває різна. Є критика заради критики, щоб зробити боляче або принизити. Я запам'ятовую такі речі і "збираю в коробочку". Коли коробочка наповнена й нікуди складати – йду. Жінку потрібно хвалити, тоді вона буде чудовою! Сьогодні я дуже щаслива — у мене є коханий чоловік, і, чесно кажучи, йому не дуже подобається, що у всіх інтерв'ю мене запитують про моїх колишніх. Чоловіки, які зі мною жили, часто присутні у статтях про мене, і у глядачів складається враження, що я дотепер за ними сумую і страждаю. А це не так. Я всім їм вдячна, я їх люблю за все те гарне, що вони для мене зробили, але зараз я кохана чоловіком, який кращий, ніж всі вони разом узяті. Зараз я випромінюю щастя, і це передається глядачам, які приходять мене послухати.

 

- А якою ви були у дитинстві?

- Я добре пам'ятаю себе із шести років. Найяскравіший дитячий спогад: у мене день народження, у кімнату заходять хрещений, тітка, мамині друзі — і простягають мені в подарунок гарну руду лисицю з величезним хвостом. Жалкую, що згодом лисичка зіпсувалася і її довелося викинути, а мені б хотілося зберегти її як спогад про той день — такий світлий, безтурботний і щасливий. Тоді я й уявити собі не могла, що прийде час і шанувальники будуть дарувати мені мільйони іграшок, але та — найперша — плюшева лисичка назавжди залишиться самою дорогою для мене (посміхається)! Я добре пам'ятаю всі ранки в дитячому садку, на яких я завжди була примою: то, як найвища дівчинка в групі, грала роль головної Матрьошки, то наряджалася Снігуркою. Ролі другого плану не по мені — тільки головні. Вже тоді проявлялися всі мої таланти, я дуже добре читала вірші. Може, у дорослому житті в мене й були такі великі амбіції через те, що в дитинстві я не могла опуститися до Сніжинки і хотіла стати справжньою Королевою — не менше. У мене завжди була впевненість у тому, що доб'юся багато чого. Коли мені було шість, батьки привели мене в дитячий хор — напевно, із цього все й почалося. Мені там так сподобалося! Коли твій голос, зливаючись із десятками інших голосів, злітає вгору і красиво звучить, це ні з чим не порівнянне блаженство, яке робить усіх, хто співають, добрішими і мудрішими. Мені здається, якби всі люди співали в хорі, на Землі не було б ні зла, ні ненависті, ні воєн… Вже тоді, зовсім маленькою, я вміла глибоко відчувати і, що дуже важливо, виражати ці почуття за допомогою музики і поезії. Зараз таких дітей називають індиго. Мені весь час хотілося творчо себе проявити, але я ще не знала, у чому саме, тому співала, танцювала і навіть займалася баскетболом. На жаль, зі спортом довелося розстатися: для гри на фортепіано мені потрібні були цілі пальці, а на баскетболі від удару м'яча я увесь час ходила з вивихнутими суглобами. Фортепіано було для мене важливіше, тому із секції я пішла, але спорт і балет послужили мені добру службу — сьогодні на сцені можу не тільки співати, але й рухатися, і роблю все красиво, адже вокалу, музиці і танцю я вчилася у дуже гарних педагогів.

 

- В дитинстві на кого з зірок ви рівнялися?

- Мої справжні кумири — великі співачки минулих років. У першу чергу, звичайно ж, Едіт Піаф, яку не можна порівняти ні з ким, — її дар був унікальним. З радянських виконавиць мені найбільше подобається Клавдія Шульженко — до речі, уродженка Харкова. Вона була не тільки приголомшливою співачкою, але і справжньою жінкою — витонченою, загадковою. На жаль, як мені здається, вона не розкрилася як творча особистість на всі сто відсотків — їй активно заважали, вважаючи, що вона несе радянським людям буржуазну культуру. Я багато читала про неї і знаю, що у нас багато спільного: її, як і мене, любили чоловіки, а ще вона, як і я, обожнювала червоні сукні.

- Пам’ятаєте, коли вперше відчули себе успішною?

- Мій перший значимий успіх, незважаючи на те, що я співала з 1991 року, прийшов до мене років через п'ять після дебюту. Це було «Шоу, якого не бачила Україна» і концерти NOVA, а потім — програма «Так просто», з якою я об'їздила всю країну. Сьогодні розумію, що це не можна було назвати видовищем, гідним королів, тому що ми ще дуже мало вміли і всьому вчилися на власному досвіді. Дивилися на шоу Майкла Джексона і поняття не мали, як це повторити, тому що одні його туфлі коштували мільйон, а грошей, які були у нас, не вистачало навіть на мій сценічний костюм. Я виходила на сцену у скромній сірій сукні або салатовій кофточці з каптуром. Проте мої шанувальники захоплювалися: «Ах, як стильно!», не знаючи, що насправді це була всього лише фантазія моїх кравчинь. Про тканини із блискітками, пайетками і каменями Swarovski я тоді могла тільки мріяти. Коли познайомилася з Тато Бароняном, який у той час був директором нічного клубу «Голівуд», він запросив мене в Німеччину, щоб я там купила тканини для свого шоу. Для мене це стало справжнім потрясінням! Я взяла дві валізи, сама поїхала на склад, вибрала тканини і для балету, і для себе — і була абсолютно щаслива! І от коли я зробила одну з перших своїх гучних програм і побачила, як люди стоять у черзі за моїми автографами, як міліція стримує юрбу, що видавлює скляні двері, як глядачі несуть на сцену оберемки квітів — від простих ромашок до якихось невідомих мені екзотичних рослин, які мені завжди дарують у Львові, — я зрозуміла, що всі мої старання і зусилля були не даремні.

 

- Концерти найчастіше відбуваються ввечері, перенапруга скажена, потім неможливо заснути. Чим приводите себе в норму, заспокоюєтеся?

- Мені краще почути гарне слово або відчути ніжний дотик. Я дуже поважаю людей, які люблять мою музику. Вони дають мені сили, і заради них я можу багато чого витерпіти. Тому, хто посміхається мені і привітний, завжди дам автограф, зупинюся, поговорю, комплімент зроблю, сфотографуюся. А ще розслабитися мені допомагає телевізор (сміється). Це банально, але як і всі, дуже люблю його дивитися. Причому люблю дивитися те саме, наприклад, фільм "Попелюшка" з Фаїною Раневською або якусь іншу казку. Мене це заспокоює, напевно, тому що це фільми дитинства, з ними забуваєш про те, що було сьогодні, і повертаєшся туди, де була маленькою. Детективи і бойовиків не люблю.

- А мелодрами? Романтичні комедії?

- Мені здається, що моє життя – суцільна мелодрама, є навіть ідея зняти фільм про мою долю – про життя співачки, яка пише пісні. Сподіваюся, що коли-небудь такий фільм з'явиться.

 

Не пропустіть концерт Ірини Білик у понеділок, 4 квітня, о 19.00 у вінницькому Будинку офіцерів!

Хто ще не встиг, ви можете придбати квитки у касах Вінницького театру імені Садовського і Будинку офіцерів, на сайті http://bilet.vn.ua та за телефоном безкоштовної доставки квитків: (0432)57-55-55.

Організатор концерту - компанія «ВІННИЦЯКОНЦЕРТ». Пригощає ресторан «Тифліс».

 

 

Матеріали по темі