Культура

Аварійні коридори та два вторгнення: коли і чому закрили ходи колишнього командного пункту «Скеля» у Вінниці. Фоторепортаж

23 серпня 2020, 13:13

«Ставка Ворошилова», ЗКП «Скеля», вузол зв’язку Вермахту, командний пункт Летичівського укріпрайону, а нині ‒ Свято-Троїцький скельний храм Православної церкви України ‒ це все про один комплекс, розташований на території Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону на березі Південного Бугу. Впродовж останніх років настоятель храму ще впускав до старих коридорів зацікавлених туристів, але після пограбування церкви та вторгнення до бункера невідомих віряни пів року тому вирішили повністю закрити підземні ходи для відвідувачів. Тепер територія колишнього військового об’єкту ‒ виключно місце віри та спокою.

Редакція Вінниця.info підготувала фоторепортаж зі «Ставки Ворошилова», де Ворошилова ніколи не було.

Командний пункт Летичівського укріпрайону, відомий як «Ставка Ворошилова» та об’єкт «Скеля», з’явився у Вінниці приблизно в 1937 році. Як і щодо будь-якого військового об’єкту часів Радянського Союзу, а особливо ‒ часів Сталіна та його репресій, інформація про цей бункер була суворо засекречена. Відповідно, згодом бункер, вбудований в скелю, обріс міфами. Один з таких міфів ‒ назва «Ставка Ворошилова».

На початку нульових територія бункера зацікавила отця Олексія Волкова, і в 2003 році священнослужитель почав облаштовувати церкву в зовнішньому приміщенні, де колись перебували охоронці військового об’єкту. Так у Вінниці з’явився Свято-Троїцький скельний храм спочатку Української православної церкви Московського патріархату, а тепер ‒ Православної церкви України.


Архівні фото з приміщення церкви

«Мені просто подобаються такі-от печерні варіанти. Як Києво-Печерська лавра, зокрема.

Катакомби побудували десь в 1936-1937 в якості ЗКП під назвою «Скеля». Біографію об’єкту дослідити важко, адже в 1982 році його повністю закрили, законсервували. Потім місцеві його відкрили, бродили там. Наприклад, там є кімната, закопчена вся, ми її наркоманською називаємо. Там, певно, бомжі жили, наркомани. Там і шприці лежали. Ми такі кімнати не чіпали, це можна було побачити навіть», ‒ розповідає настоятель Свято-Троїцького скельного храму протоієрей Олексій Волков.

«Наркоманська»

«Коли Союз розвалився, зрозуміло, що жодних документів чи описів не було. В Україні не було. Хіба в столиці колишньої СРСР Москві, де знаходився головний штаб, може, щось збереглося.

Сказати, що це був бункер Ворошилова, ми не можемо. Є тільки здогадки. Хтось щось досліджує, але впевненості щодо чогось нема ні в кого.

Кажуть, що для Ворошилова він був призначений. Але єдине, що було відомо, назва – «Скеля». І в нас тому, відповідно, Свято-Троїцький храм «Скеля».

В 30-ті роки, коли було будівництво, його явно не будбат будував. Будували в’язні, яких в ті часи було купа. Особливо у Вінниці. Вінниця – взагалі чемпіон по репресіях. Була ж Вінницька трагедія. Такий об’єкт будувати, весь граніт звідти виймати – це треба мати «чорну» робочу силу, яку не шкода. Якій не доведеться платити за каліцтва, а просто розстріляти, і все. Принаймні, це можна логічно додумати», ‒ додає священник.

За його словами, довгий час бункер був привабливим місцем і для туристів, і для ЗМІ. Священнослужитель впускав людей «по дзвінку» та супроводжував коридорами, адже приміщення військового об’єкту перебувають в аварійному стані. Нещодавно старезні ходи повністю закрили для відвідувачів.

«Бункер ми заварили. Він повністю зачинений, бо він в дуже аварійному стані. Ходити всередині там небезпечно. Довелося б ходити по трубі. Підлоги нема, коридори в страшенно аварійному стані, і потрібно дуже багато грошей для реставрації. Це по-перше. Але до моменту, як в нього влізли, ми ще пускали людей, супроводжували, показували, де небезпечно може бути. Один вхід, який біля храму, був відчинений. Його ми заварили в квітні.

В нас крадіжка була. Пів року тому був випадок, що в нас вкрали з території храму пічку. І камери зафіксували, що люди цікавилися і самим храмом, і бункером. А до цього, за пару місяців, невідомі зрізали технічні двері. Не ті броньовані двоє дверей, що ведуть до бункеру, а треті, які вели до технічної частини комплексу, куди обладнання постачали. Так-от, ці люди її зрізали «болгаркою» та залізли в бункер. Ми викликали поліцію, не заходили всередину, доки не приїхала поліція.

Також роки два тому на території центру, далі до пляжу, де з часів війни залишилася вогнева точка, знайшли труп чоловіка. Всі ці «пазли» в нас склалися, і ми вирішили, поки нема фінансів на реставрацію, від гріха подалі заварити двері, щоб ніхто туди не лазив.

Можна зайти лише за умови, якщо ми візьмемо зварювальний інструмент та зріжемо шов», – зазначив отець Олексій Волков.

За детальною історією побудування військового об’єкту журналіст Вінниця.info звернувся до дослідника фортифікацій Віталія Скибенка.

«Його почали будувати як командний пункт Летичівського укріпрайону. Це так звана «Лінія Сталіна».

Почалося це десь з моменту атаки в 20-х роках, коли маршал Тухачевський пішов на Польщу воювати. Поляки його війська розбили, і він почав відступ в напрямку Києва. Поляки зупинилися. В керівництві Союзу зрозуміли, що якби вони пішли далі, то могли б і відбити Київ. Відповідно, десь в 1931-му році була прийнята директива щодо будівництва лінії укріпрайонів на територіях Радянського союзу. Їх було в певний період побудовано 11 штук – так звана «Лінія Сталіна».

На першому етапі будівництва укріпрайону було засновано командний пункт. Незрозуміло тільки, чому. Адже з 11 укріпрайонів тільки для п’ятьох такі подібні КП облаштували.

Летичівський укріпрайон почали будувати в 1933 році, а командний пункт ‒ десь роки через два. З позивним «Скеля». Поки його зробили, сталося так, що концепція використання цих укріпрайонів змінилася. Тому коли командний пункт побудували, то для укріпрайону він вже не був потрібен. Довгий час думали, куди його подіти. Була одна з версій – це КП Південно-Західного напрямку. Коли радянські війська вторгнулись до Західної України. Але бої не були тривалі, тому командним пунктом так і не скористалися.

Вперше командним пунктом скористалися з початком вже радянсько-німецької війни. Є дані, що командувач Південним фронтом, генерал армії Тюленєв, прибув до Вінниці. 24-25 червня 1941 року. За спогадами начальника інженерних військ, там нічого не було. Порожнеча. Добре, що взяли свої телефони та радіостанції. Меблі брали з найближчих шкіл. До якогось часу це був командний пункт Південного фронту.

За архівами, командувач побув у Вінниці тижні два, а потім – перебрався до Миколаїва. До командного пункту відступала 12-а армія Понеделіна. І, загалом, тут він осів. Так «Скеля» стала командним пунктом 12-ої армії. І проіснував КП до захоплення Вінниці. Зрозуміло, що командувач армії пішов раніше. Але ще залишався вузол зв’язку. Грубо ‒ до 20 липня 1941 року.

Коли німці окупували Вінницю, на початковому етапі вони також використовували КП як вузол зв’язку. Адже тут неподалік був штаб Вермахта, і «Вервольф» ще не побудували. Вони розміщалися в районі психлікарні, це якраз недалеко, треба було просто провести дроти. Потім вже збудували ставку Гітлера, відповідно, цей вузол зв’язку перестав бути активним.

В 1944 році під час звільнення Вінниці «Скеля» стала командним пунктом командувача третім Українським фронтом Москаленка», - розповідає дослідник.

«Далі пішли в Європу і КП залишили. Після війни була сформована 43-а повітряна армія. В кінці 40 – 50-х роках. Потім, коли перейшли на ракетні війська стратегічного призначення, території цього командного пункту стало мало, і побудували командний пункт в так званому урочищі «Кабачок» (неподалік сучасної вулиці Сергія Зулінського ‒ авт.). А «Скелю» використовували ще в якості командного пункту другого корпусу військово-повітряних сил», – розповів Віталій Скибенко.

«Жодного відношення до цього об’єкту Ворошилов не мав. «Ставка Ворошилова» ‒ це народне. Я займаюся укріпрайонами, і вони майже всі «ворошилівські». Найменування, думаю, вже післявоєнне. Ходять чутки, нібито, спеціально для Ворошилова цей КП будували. Але куди наркому такий «погріб»? З тої ж категорії ‒ історії про підземні ходи через Південний Буг. Для «Ставки Ворошилова» ‒ місце малувате», ‒ додав дослідник.


ЗКП «Скеля», 1943 рік (Bundesarchiv)



Вхід до бункеру в різні роки

Історична довідка

За матеріалами книги К. Мельничука «Летичівський укріпрайон».

Командний пункт Летичівського укріпрайону було вирублено в підніжжі 10-метрової скелі на березі Південного Бугу на околицях Вінниці. Таке розташування дозволяло захистити КП від найпотужніших бомб та снарядів, які були на озброєнні можливих супротивників того часу.

Мав:

  • два П-подібних входи на відстані 68 м один від одного;
  • агрегатну з двома бензоелектроагрегатами, що забезпечували освітлення приміщень, роботу фільтровентиляційної установки та засобів зв’язку;
  • відсік ФВУ з двома вентиляторами та батареєю фільтрів;
  • відсік з цистерною для води;
  • вузол зв’язку, під який відводили два приміщення;
  • 12 робочих та кілька допоміжних приміщень;
  • туалет та душову.

Загальна кількість приміщень ‒ 23.

Креслення бункеру, надані Віталієм Скибенком

Фільтровентиляційна

Агрегатна

В мирний час КП опалювався з котельної, розташованої поруч на березі Південного Бугу. В бойових обставинах, скоріш за все, в ролі котлів використовували радіатори бензоелектроагрегатів.

Котельна

Висота приміщень ‒ від 2,6 до 3,9 метрів. Можливо, деякі з них планували зробити двох’ярусними. Всі приміщення об’єднані спільним коридором. Висота коридору ‒ 2,5 метри, ширина ‒ 1,5 метри.

Наприкінці червня ‒ початку липня 1941 року використовувався, як КП Південного фронту. Під час окупації гітлеровці деякий час використовували його в якості вузла зв’язку, але невдовзі покинули. Після визволення Вінниці в березні 1944 року КП знову використовували Червона армія приблизно до середини 50-х років, а потім ‒ в ролі запасного командного пункту ВПС до 1974 року. З середини 70-х ‒ закинутий.

За матеріалами книг Мощанського І. Б. «Міста-фортеці (Забуті сторінки Другої світової)» та Кулікова В. Я. «Окупація Вінниці. Свідчення очевидця».

О 4 ранку 22 червня 1941 року командувача Московським військовим округом генерала армії І.В. Тюленєва терміново викликали в Кремль та повідомили йому, що його призначили командувачем Південного фронту, і цього ж дня він повинен відбути до місця призначення.

23 червня на спеціальному потязі адмірал прибув до Києва. В штабі Київського військового округу заступник командувача військами проінформував керівництво Південного фронту про дуже складу ситуацію, яка склалася в результаті вторгнення німецьких військ. Тюленєв спробував зв’язатися з Києва з командувачем Південно-Західного фронту генерал-полковником М.П. Кирпоносом, штаб якого був розташований в Тернополі, але дротовий зв’язок в той час не працював. Командувачу Південним фронтом довелося поспішати до Вінниці, аби швидше зв’язатися з командувачем 9-ї армії.

24 червня потяг прибув до Вінниці, де на правому березі Бугу був підготовлений командний пункт фронтового призначення. Але командування ПФ не повідомили про це ані в Генеральному штабі, ані в штабі Київського військового округу. Про його існування Тюленєв дізнався від начальника інженерних військ ПФ. Виявилося, що на КП засобів зв’язку немає, і керівництво фронту в перші дні за допомогою місцевих засобів встановлювало взаємодію з військами.





Нагадаємо, раніше ми підготували низку фоторепортажів: з околиць «Хімпрому», із закинутого бункеру часів Холодної війни неподалік вулиці Сергія Зулінського, будівель початку ХХ-го століття, розташованих в центрі міста, які потенційно могли б стати туристичними об’єктами, та прибуткового будинку Фігмана і Хасіна, розташованого на розі вулиць Соборної та Театральної.

Більше фото – у слайдері

Вінниця.info, фото ‒ власні та надані протоієреєм Олексієм Волковим і дослідником фортифікацій Віталієм Скибенком

Теги: Свято-Троїцький скельний храм об'єкт "Скеля" історія 
Матеріали по темі