Чим Жадану запам'яталась Вінниця

Нещодавно Сергій Жадан разом з видавцем Святославом Памаранцевим презентували у Вінниці книгу «Життя Марії». Під час зустрічі Сергій Жадан розповів, що після кожної подорожі він описує свої враження від побаченого, які публікує на блозі Українська правда. Життя.

Ось що Сергій Жадан написав про Вінницю:

Я сотні разів проїздив цією трасою, десятки разів був у цих містах, знаю, куди потрібно повертати, аби потрапити в потрібне місце, знаю, що побачу, повернувши за чергову будівлю, пам’ятаю все, що зі мною тут відбувалося, все, що знову хочеться побачити, все, чого не побачу вже ніколи.

Подорож – теж певна форма любові, найбільш химерний її вияв. Любити те, що бачиш, любити те, з чим доводиться мати справу, означає час від часу повертатися, повторюючи власні маршрути, власні рухи, відтворюючи все відчуте, все почуте, все сказане.

Крім того любов – це можливість зіткнутися з чимось новим, невідомим, незрозумілим. Зіткнутися й спробувати зрозуміти. Нічого не зрозуміти, але ні за чим не шкодувати.

Вінниця. Повішений

Повішений виглядав бідно. Старенькі босоніжки, потріпані сині штани, футболка. Худий, довгий. Бруднуваті ноги, набряклі жили на руках. І кривавий рубець на шиї. Провисів зовсім недовго, а рубець, схоже, надовго лишиться.

Напередодні, ввечері, він відкривав для нас шлагбаум, запускав на готельну стоянку, працював тут охоронцем. Виглядав як усі охоронці. Себто, ніяк. Хоча запам’яталась його нервозність, розбовтані рухи, надламана постава, коли він вибіг зі своєї будки й помчав до шлагбаума.

Зранку його звинуватили в крадіжці – мовляв, хтось лишив у кімнаті каблучку, і каблучка, мовляв, зникла, і ніхто, мовляв, крім нього, охоронця, до кімнати не заходив.

Спочатку він кричав, що нічого не брав, потім розвернувся, вийшов на вулицю, пройшовся стоянкою, зачинився в "каптьорці" й повісився. Ну справді – що робити ще, коли тобі не вірять? Вішатись.

Життя нічого не варте, нічого не коштує, його легко віддати, коли тебе ображають, коли ставляться до тебе недовірливо. Подумаєш – життя. Взяв – повісився. В повітрі все більше істерики, все більше шизофренії. Дахи зносить навіть бізнесменам і священникам, що вже говорити про охоронців.

Колеги відразу ж виламали двері "каптьорки". Кинулися знімати. Охоронець висів на тонкій еластичній мотузці, що відразу глибоко в’їлася в горлянку. Не розв’яжеш, не перегризеш. Добре, що за колегами слідом зайшов Слава (Святослав Померанцев - ред.). Пішов забирати на стоянці нашого "жигуля", а тут охоронці вішаються. І ніхто їх не може зняти.

Але Слава видавець, і як у всякого порядного видавця, в нього є коркотяг із ножем. Себто, ніж із коркотягом. Тож саме він, не втрачаючи спокою та рівноваги, зрізав потерпілого з-під стелі й передав на руки колегам. А оскільки колеги й далі не знали, що робити, дав їм кілька порад щодо штучного дихання та масажу серця.

Іноді мені здається, що більшість вітчизняних видавців займаються чимось не тим у своєму житті, що їхнє правдиве призначення – рятувати душі й воскрешати померлих. Більшість із них, зрештою, саме цим і займається.

"Добре, що ми його врятували, - сказав Слава, вже коли ми виїжджали з Вінниці, дочекавшись на швидку й побачивши таки, що охоронець важко закашлявся й почав дихати. – Уявляєш, що б відчувала його мама? Послала малого зранку на роботу, машини охороняти, а він раз – і повісився".

"Ідіот він, - погодився я зі Славою. – На Донбасі народ тижнями у підвалах сидить, від обстрілів ховається. Пацани в окопах сплять. Всі чіпляються за життя, б’ються за нього, виторговують у смерті ще одну добу.

Намагаються вижити, намагаються когось врятувати. Пам’ятають про рідних, про близьких, про те, що всі ми комусь потрібні, на всіх нас хтось десь чекає, хтось сподівається, хтось у нас вірить. А тут із-за якоїсь каблучки повіситись. Здуріти можна".

"Так, - відповів Слава. – Можна здуріти. Можна повіситись".

Вінниця була сонячною й безтурботною. Містом котилися трамваї, подаровані швейцарцями. Друзі розповіли, що швейцарці спочатку пропонували трамваї Львову, але Львів щось зволікав і не зважувався, тож трамваї опинилися тут.

Ще друзі розповідали, що місцеве населення далі підтримує президента, що місто живе переважно з харчовопереробної промисловості (я довго думав, що це таке), що колишні регіонали перефарбовуються, що мера немає, і що місто розривається між совковим минулим і європейським прийдешнім.

Сказали, що можна було б подивитися на фонтан, запущений президентом. Хоча дивитися там, додали, немає на що.

Удень говорили з проректором Донецького національного. Офіційно вони тепер тут, у Вінниці, хоча видно, що найбільше мріють про те, аби повернутися додому. Проректор розповідала, як минала блок-пости, коли їздила в Донецьк, розповідала про відчуття покинутості, про відсутність домівки, про відчуженість, про несприйняття.

Викладачі та студенти говорили про те ж. Про те, що там лишилась домівка, рідні, лишилась батьківщина. А вони далі навчають і навчаються. Зберігають традиції. Приглядаються до майбутнього. Опираються смерті. Чіпляються за життя.  

ВИННИЦА.info