Чоловік, який щодня жебракує, має квартиру в центрі Вінниці, трьох дітей і чотирьох котів

52-річний корінний вінничанин Олександр Соснов (так він назвався – ред.), вже впізнавана у місті людина. Чоловік, кульгаючи на одну ногу, з паличкою, щодня просить милостиню на вулиці Грушевського, Соборній та Європейській площі.

До перехожих звертається ввічливо: «Молодой человек/девушка, извините, пожалуйста», після чого просить «пару гривен» або «купите покушать»; в чоловіків «стріляє» цигарку.

«Та він не вредний, інколи бубнить щось, може матюкнутись, але не агресивний. То він просто злиться, що йому грошей не дають», - каже продавчиня фаст-фуду на Грушевського.

«Як же він буде агресивний, якщо він тут щодня просить, ходить, як на роботу. То завтра не дадуть йому, в нього ж постійні клієнти», - зауважує молодий чоловік, почувши нашу з продавчинею розмову. – Я й сам йому через день даю пару гривень. Вітаємось навіть».

Йдемо знайомитись. Чоловік одягнений у кілька теплих светрів, спортивні штани, взутий у літні гумові капці. На запитання, чи не голодний, Олександр переходить то на українську, то на російську мови. Відповідає, що був би вдячний, якщо купимо на гривень 6 курячих сердечок.

Купуємо, а разом з сердечками беремо ще пляшку кефіру, кілька сосисок й два пиріжка. Чоловік втішений, одразу кличе вуличного чорного кота, годує його сердечками та сосискою. Потім відходить трохи в бік, починає й собі їсти.

«Кіт теж голодний. Ми тут з ним разом просимо, я з одного боку, він з іншого. Гарний, правда? Я б забрав його, але в мене своїх вдома аж четверо. Кицька ще й захворіла, око гноїться. Вчора купив їй краплі, щоб жінка не бачила, бо буде скандал робити. Добре, що взяли більше сердечок, буде ще моїм домашнім, що поїсти. Дякую вам дуже, дай вам Бог здоров’я».

Олександр виявився балакучим. Одразу почав розповідати про своє життя. Однак вже за кілька хвилин хоче нас спровадити, щоб не втрачати дарма часу. Тому після кожної фрази намагається попрощатись, дякує і бажає здоров’я. Зізнається, сьогодні зовсім мало назбирав грошей.

«Мене жінка сварить, якщо додому нічого не принесу. Скандалить. Я з нею ще 10 років тому розвівся, але вона все рівно живе зі мною, п’є дуже. Я не можу її вигнати, бо жалко, куди вона піде, буде бомжувати на вокзалі? А в нас троє дітей: старшій доньці 24 роки, вона вже з нами не живе, працює, сину – 20, буває ходить на підробітки, але все пропиває, а третя ходить до 8-го класу. Я мушу оце тут просити, щоб хоч їсти купити і зошити якісь. Мені ж 52, до пенсії ще далеко. Я 30 років вантажником проробив, а після того, як розбив інсульт, то стою прошу», - пояснює співрозмовник.

Запитуємо про чутки, які ширились Інтернетом про те, що він, начебто, працював міліціонером.

«Та який з мене міліоціонер, ви на мої руки подивіться, я вже кілька років не брав нічого важкого, а мозолі так і не зійшли. Грижі, хвора спина, робота була на протягах, там впрів, там змерз, не одне запалення легенів було. Підірвав здоров’я», - говорить Олександр.

Під час розмови до нас підходить молодий хлопець, на ньому чистий та охайний одяг, однак видно, що добре випивший, хилитається: «А что тебе упали на уши, да? Что он тебе рассказал? Про инсульт уже рассказал? Тебе что собеседника не хватает?»

«Дім, все нормально, не сварись, чого ти хочеш, давай відійдемо?» - каже Олександр.

Чоловік дістає з кишені гроші, відраховує частину, віддає молодику, той йде:

«Це Діма, мій син. Бачте вже п’яний. Взяв 20 гривень на пиво. Пішов додому. В мене ж тут на Театральній двокімнатна квартира. Хочу її продати, купити за ті гроші якусь хатинку під Вінницею, щоб город був, можна було маленьке хазяйство тримати. Тут тільки купа боргів за комуналку. Якби вже хоч до пенсії дожити. Завтра йду в лікарню, хочу групу оформити, бо після інсульту мені всю ліву сторону відняло, насилу розходився. Але ногу ще волочу, на колінах одягаюсь.Ще й панкреатит мучить. Вже 17 років я не п’ю, так колись підшлункова схопила, то лікар сказав, або алкоголь, або життя. Не п’ю.Я вже трохи поздавав аналізи, може хоч третю групу дадуть».

Запитуємо, чи не хоче на роботу йти, може охоронцем чи листівки роздавати. Категорично відмовляється.

«Я не можу, ви ж бачте, що насилу ходжу. Які листівки, хто в мене їх візьме», - трохи обурено заявляє Олександр й відвертається.

Певно, ця тема для обговорення йому не цікава.

Вінниця.info