Суспільство

Дівчина, якій пересадили серце. Вінницька студентка розповіла, як живе після складної операції

5 вересня 2019, 16:48

Катерині Кравець – 23. І останні 2,5 роки вона живе з новим серцем. Дівчина святкує два Дня народження і мріє стати кардіологом. Вона активна, життєрадісна. Залюбки смакує напої з кавою, проте навіть шматочок грейпфруту може призвести до її смерті.

Катя родом із невеличкого села Чернятка Бершадського району. Ще з дитинства мала патологію серця, але вона довгий час зовсім не давала про себе знати. У дванадцятирічному віці «моторчик» почав підводити: задишки, високий пульс, погане самопочуття. Дівчина сирота. Батько покинув сім’ю, а мама померла, коли Катрусі було п’ять (теж від хвороби серця). Янголом-охоронцем для малечі та опікуном став дідусь.

Студентка медичного коледжу розповіла журналістці Вiнниця.info, що означає вдруге народитися і як змінюється життя після трансплантації серця. Чи знає вона, хто став її донором. Та чому серце «тягне» в Мінськ.

- Катю, коли ти потрапила до лікарні?

- Я кругла сирота. Колись діяла державна програма, по якій таких дітей відправляли за кордон в сім’ї. Планувала їхати в Іспанію. Перед перельотом треба було пройти медичне обстеження. Саме тоді у мене виявили гіпертрофічну кардіоміопатію. Вона вроджена і перейшла від мами. Серце не боліло, але просто могло зупинитися. З 12 років я була на таблетках. Ставала старша і почала відчувати деколи задишку, перебої, зміна погоди давалася взнаки, хоча УЗД і ЕКГ були в нормі.

У мене вже є одна освіта – я бухгалтер. Коли пішла навчатися, почала відчувати, що з кожним днем мені стає все гірше. Сили просто немає. Кілька тижнів лежала у вінницькій «пироговці», але там не могли допомогти. Пульс був дуже високий, а по ночах навіть зупинка серця. Мене направили в Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. Амосова. Коли з дідусем зайшли на прийом до заввідділенням Валерія Залевського, той спершу подумав, що результати аналізів не мої, а дідуся. Мене негайно госпіталізували. Прооперували і вставили дефібрилятор, який заводив серце, коли воно зупинялося.

Якби не Валерій Павлович, я б просто пропала… Він мене дуже підтримував.

- Як потрапила у Мінськ на трансплантацію?

- Українські лікарі казали, що зі своїм серцем я проживу довше, адже трансплантація має дуже багато ризиків. Ми подали документи в травні 2017-го, а в лютому мене викликали в Білорусь. Приїхала туди із запаленням легень. Хірург сказав, що мене не можна відпускати, бо серце майже не перекачує кров. Зазвичай, пацієнти чекають в квартирах, в гуртожитках, а я чекала в лікарні. Мені прокололи антибіотики і через добу з’явився донор.

- Це дорога операція. Де вдалося так швидко знайти гроші?

- В Україні є програма лікування важкохворих за кордоном. Я була 147-ма в черзі. Оскільки я кругла сирота і у мене вже був критичний стан, то відправили поза чергою. Держава позачергово оплатила – 150 тисяч доларів. Операція коштувала 100 тисяч, ще 20 тисяч пішло на медикаменти, на аналізи. 30 тисяч доларів клініка повернула назад у бюджет.

- Було страшно?

- У Мінську я була сама, без рідних. На той момент вже нічого не боялася. Настільки важко було. Ти не те, що бігти, ти просто йти не можеш. Робиш 2-3 кроки – і у тебе задишка. У мене рідина збиралася в черевній порожнині. Відчуття, ніби вагітна на 9 місяці. Спати не можеш, ні лежачи, ні сидячи.

Я просто хотіла цього позбутися. Виживу – значить, я виграла, а ні, то ні. Я вже нічого не боялася. Я знала, що у мене один вихід - вижити і повернутися додому. Бо підтримка була просто нереальна, я не могла підвести.

- Скільки тривала операція і реабілітація після неї?

- 6 годин операція і ще два місяці реабілітації в Мінську та в Києві.

- Чи цікавилася ти, хто став твоїм донором?

- Мені, звісно, було цікаво, хто. Я лише знаю, що це був чоловік, 28 років. Черепно-мозкова травма. Він загинув у аварії, скоріш за все, байкер.

В лікарні мені розповідали, що раніше повідомляли, ким був донор. Але якось одні батьки почали нав’язуватися до пацієнта, бо в нього билося серце їх сина. Після цієї конфліктної ситуації персональні дані більше не повідомляють.

- Чому операцію робили в Білорусі, а не в Україні?

- У нас законодавство не дозволяє. За кордоном діє презумпція згоди. Ти даєш згоду, і у паспорт чи водійське посвідчення ставиться спеціальний штамп. Якщо після якоїсь трагедії апарат констатує смерть мозку людини, то лікарі мають право вилучати донорські органи.

- Перші відчуття, коли прокинулася після наркозу? Чи зрозуміла, що в середині б’ється не твоє?

- Спочатку взагалі ніяких думок не було, а потім так раз – і усвідомила, що жива… Слава Богу! Просто сльози. Прислухалася до кожного шуму, боялася, щоб те серце не відірвалося, не відпало… (сміється – ред.).

- В Мережі пишуть, що після таких операцій може снитися донор. Що смаки різко змінюються. Це правда?

- Це все міфи. Ми всі з часом змінюються і наші вподобання теж.

Правда, у Мінську мені дихається легше, можливо, серце дійсно відчуває рідне…. У Вінниці я пройдуся від «Урожаю» до «пироговки», у мене вже задишка. У Мінську – вийшла в 9 ранку, прийшла в 10 вечора. Ходила і по сходах, все місто обійшла – і маю ідеальне самопочуття. Це просто кайф. Такі класні емоції. Серце нічого не міняє, але, здається, воно відчуває своє. Планую переїхати в Мінськ.

- Чи легше закохуватися з новим серцем?

- Насправді, воно на це не впливає. Після операції нічого не змінилося в цьому плані.

- Чи багато п’єш ліків сьогодні?

- В мене ліки починаються з 7 години ранку і до 9 години ранку. Потім з 19 години вечора до 22 години. 13 препаратів у день.

- Чи з’явилися якісь заборони і обмеження після трансплантації?

- Заборона одна – це грейпфрут. З’їси грейпфрут і через 5 хвилин – раптова смерть. Він має речовини, які сприяють відторгненню органу. Фізичні навантаження обмеженні, але бігати можна, подорожувати.

Життя далося другий раз і не хочеться його просидіти. Скласти руки і сказати: «Я така бідна, нещасна, пожалійте мене».

- Як реагують люди, коли дізнаються, що в тебе донорське серце?

- Після того, як мені зробили трансплантацію, я вирішила віддати свій дефібрилятор хірургу в Інституті Амосова. Він ще мав половину заряду. Подумала, якщо він мені допоміг, то нехай допоможе ще комусь. Це дуже дорога річ. Прийшла до нього вся ніяка, щоки розпухли від гормонів. А він жартує: «Ти що тут робиш, ти ж вмерти можеш?».

Коли приїхала в село, потрібно було сходити на медпункт, в районну лікарню поїхати, то там всі за голову бралися. Казали: «Що ми будемо з тобою робити?».

У мене всі одногрупники знають про трансплантацію. Мені взагалі заборонено будь-чим хворіти, тому я часто ходжу в масці. То вони не дуже доброзичливо запитують: «А чого ти в масці? А що таке? А ти що, боїшся захворіти?». Відчувається навіть якась заздрість з їх сторони. Правда, я не знаю, чому тут можна заздрити... Реакція в транспорті, то окрема історія…

- Чому вирішила навчатися у медколеджі ім. Заболотного?

- Я давно хотіла навчатися в медичному коледжі. У мене мама померла від хвороби серця у 23 роки, коли мені було 5. З того часу я хотіла бути лікарем. Але мені вдома говорили, що там дуже важко, що я «не потягну». Тому вивчилася на бухгалтера. А потім, як тільки приїхала після трансплантації, сказала, що йду в медичний. Це навіть не обговорювалося. Поступила через рік. Сьогодні на 3 курсі.

- Як ти вважаєш, чи потрібні Україні зміни в законодавстві щодо трансплантології?

- Дуже потрібні. У нас помирає дуже багато людей. В Інституті Амосова я познайомилася з Ігорем, який чекав на трансплантацію 12 років. У нього було збільшення серця в рази. Трансплантація могла б його врятувати.

У Білорусі медицина розкладена по поличках. Немає такого бардака, як у нас.

- Про що сьогодні мрієш?

- Мрію закінчити навчання і дійсно допомагати людям. Хочеться також подорожувати. Ми не знаємо, скільки нам залишилося. Сьогодні ми є, завтра нас вже може не бути. Конфлікти, що стаються на навчанні чи на роботі кожного дня, це дрібниці.

Раніше я відмовляла собі в чомусь, думала, через місяць, через два, через півроку встигну. А зараз – стараюся швидко робити те, чого хочеться.

Спілкувалася Вероніка Малюта

Вінниця.info, фото надані Катериною

Теги: лікарня захворюваність кардіоцентр  
Матеріали по темі