«Для мене ці сходинки, як дім, у якому ночував Бог». Репортаж з-за лаштунків театру Садовського

Для мене ці сходинки завжди будуть, як дім, у якому ночував Бог. Завжди, коли підіймався ними на сцену, чув кожен «шорох» глядача в залі…

З-поміж старовинних споруд у центрі Вінниці, вирізняється будівля столітнього музично-драматичний театру імені Садовського. Красиві високі колони додають величності. Це одне з улюблених місць більшості вінничан. Хто тут був, той повертається ще раз, і ще раз. Ззовні – це архітектурна пам’ятка, а всередині – цілий світ.

Про театр Садовського вінничани знають, здається, уже майже все. Історію створення, детальний репертуар, акторський чи режисерський склад – все це можна прочитати в інтернеті. І щоб показати глядачу чергову виставу – за цим стоять не тільки актори, режисери, а безліч інших людей.

Як працює театр поза межами головної сцени? Тут шиють різноманітні костюми, виготовляють яскраві капелюшки, створюють макети вистав, майструють і розфарбовують декорації. Вінниця.info розповідає про закулісне життя творчо-виробничих цехів театру Садовського.

При вході до театру нас зустрічає директор Володимир Лозовський. Знайомить із акторами, режисером. Проводить до приміщення, просить робочих увімкнути світло у великій залі.

Тут немає куліс. Все забрали на час карантину. На сцену актори виносять вішак, підвішують жакет.

«Так ми працюємо на карантині. Самі в залі, без глядачів», – кажуть актори, розставляючи стільці.

Зал, де ще кілька місяців тому глядачі всідалися у м’які крісла, – порожній. А крісла накрили білою тканиною. Актори починають імпровізувати для фото, показують емоції, рухи. Кажуть, що скучили за сценою і «живими» глядачами.

Спускаємося по сходах вниз. «Для мене ці сходинки завжди будуть, як дім, у якому ночував Бог. Завжди, коли піднімався ними на сцену, чув кожен «шорох» глядача в залі…», – каже актор Анатолій Вольський.

Директор театру веде до гримерок, щоб показати, де проводять свій час актори перед та після вистав. Заводять у гримерку народної артистки України Лідії Бєлозьорової. На стіні – кілька десятків фото.

На столиках акуратно зложена косметика, парфуми. У вазі – квіти.

«Вона так береже свою гримерку. Тут завжди чистота. Квіточки стоять на столі», – каже директор театру Садовського Володимир Лозовський.

Далі по коридору нас проводять у місце, де в шість рук шиють одяг для усього акторського складу – костюмерний цех. Зустрічає завідувачка цеху Лариса Франкова каже, що одягу стільки, що його не перелічити.

«В костюмерному цеху працюють дві людини, які займаються безпосередньо підготовкою костюмів до спектаклю. Розносять їх акторам. Поруч цех, який займається пошивом одягу під керівництвом художника-модельєра. Там працює три людини», – розповідає Лариса Франкова.

Пані Лариса заводить в один діючий цех, а загалом в театрі їх 4. Тут в кілька рядів стоять двоповерхові вішаки, на них одяг. Кожен ряд підписаний для якого твору призначене вбрання.

«Це діючий репертуар. Тут костюмів на 40 спектаклів. Є окремо чоловічий ряд, окремо жіночий і дитячий», – додає Лариса Франкова.

Приміщення, де шиють одяг, - невеличке. Кілька столів, на них швацькі машинки та вазони. Тут із ниток, голок та різних тканин виготовляють одяг для акторів.

На виготовлення одягу йде більше трьох місяців.

Але перше, що «кидається в очі», коли заходиш до швацького цеху – велике дзеркало у дерев’яній рамці.

«Це дуже старовинне дзеркало, йому більше ста років. Обрамлення – ручна робота, ви ж самі бачите, скільки тут «завитушок». А зверху колись ще була прикріплена царська корона. І хрестик спиляний. Мені здається, цьому дзеркалу стільки років, скільки театру. Воно у нас в театрі єдине таке», – додає Лариса Франкова.

Бутафорський цех. Особливе місце. Цех знаходиться в окремому приміщенні, у задньому дворі театру. У невеличкому приміщенні працює дві майстрині. На поличках та стендах безліч начиння для бутафорії. У стелажі біля входу, поруч із масками звірят, «прилаштувався» зліплений людський череп.

Вище на поличці – фрукти, хліб, який на вигляд, як справжній, але виготовлений він з пап’є-маше. Цей вид мистецтва популярний завдяки своїй простоті і унікальності: потрібно лише папір та клей.

«Коли художник виробляє макет, малює всі ескізи, робить усі розрахунки. Навіть має креслення. Малює також ескізи костюмів, і ескізи бутафорії. Це все у нас іде на технічну нараду, а на художній нараді обговорюється макет і костюми. Макети – це взагалі окрема тема. Художники все продумують до деталей. Потрібна шафа на сцені – в макеті вона також буде, така мініатюрна, роблять геть маленьких акторів. Тобто все показують в дії, що буде на сцені бачити глядач.

Після узгоджена на нараді, художник роздає цехам завдання. Тоді і бутафори починають виготовляти своє «замовлення», – розповідає керівниця літературно-драматургічної частини театру Світлана Фицайло.

З пап’є-маше тут переважно усі предмети для вистав. Також виготовляють з тканин.

«Майже все з пап’є-маше. Навіть коли маски потрібно зробити, то роблять заготовки з пап’є-маше, щоб було щільно під обличчя, аби було зручно», – додає пані Світлана.

Біля стелажа на стільчику стоять щітки і пензлики з фарбою. Вочевидь, нещодавно тут «кипіла» робота.

Карантин. Закриті театри, а вистави проходять в онлайн форматі

«Коли ми пішли на карантин, постало питання: як бути? Звичайно, ми продовжували в режимі онлайн працювати. Режисери, актори між собою постійно контактували. На сьогоднішній день у нас в роботі 4 проекти, один з яких – велике театралізоване дійство про нашу «магію» театру. Повірте, воно виходить досить таким потужним і цікавим.

Все обговорювали на карантині в «Зумі». Актори вчили ролі вдома, між собою вони були на зв’язку постійно», – розповідає Світлана Фицайло.

Місяць в театрі працювали в онлайн-режимі. Пані Світлана розповідає, що репетиції були затяжні, щоб не виходити ввечері, але й інколи і ввечері виходили.

Також створили невеличку команду, яка працювала в режимі онлайн, опубліковувала вистави на сайт і YouTube. Чи задоволений глядач такою роботою? Світлана Фицайло каже, що «дуже».

«Нам багато писали, телефонували особисто, щоб подякувати. Дякували за те, що в таких умовах люди «бачили» культуру. Але ж розумієте, театр живий тоді, коли глядач тут, в залі… Та емоція – не передається через екран. Але навіть в таких умовах, народ дякував.

Ми вже планували закривати онлайн-вистави, вийшли до нашого управління культури, щоб повідомити про закриття. Але нас попросили, щоб продовжили показ вистав. Тому ми дещо будемо повторювати. Цього тижня у нас в показі будуть три вистави від режисерки Оксани Бандури».

Під час карантину на сторінці театру робили челенджі. До прикладу – що роблять актори під час карантину, і яку роль вони повторюють. Хтось садив картоплю, хтось був на рибалці, при цьому повторювали слова того героя, кого вони грали.

«Наш Богдан Костюк мисливець. В театрі грає роль Гамлета. На відео ходив з рушницею, повторював якийсь монолог. Глядачам потрібно було відгадати, що за герой. І хто перший відгадав, отримав від нас квиток на виставу, яку сам глядач обирає. Квиток, до речі, був з автографом самого актора. Ми мали зв’язок з тими, хто переміг. Склали список, повідомили, що коли театр запрацює у звичайному режимі, люди свої квиточки отримають», – додає Світлана.

Загалом, театр – це один з найважчих видів мистецтва. Він поєднує в собі і літературу, і акторську майстерність, і музику. І щоб зробити якісну виставу, потрібно зусилля великої кількості людей.

Більше фото в слайдері.

Вінниця.info, Ірина Юшко