Голодомор 1932 – 1933 років забрав життя мільйонів дітей. Як радянська влада ховала наслідки жахливого злочину

Щоб «присмирити» непокірних українських селян, які виходили з колгоспів і забирали звідти своє майно, в 1932 році радянська влада узаконила насильницькі дії та масове вбивство українців представниками органів влади. В серпні 1932 року прийняли «закон про п’ять колосків», яким передбачався розстріл або 10-річне ув’язнення за збирання залишків врожаю на полі. Організовували спеціальні групи «активістів», які здійснювали обшуки і вилучали в людей зерно. 18 листопада 1932 року політбюро ухвалило постанову, якою запроваджено репресивний режим – «чорні дошки». Занесення на «Чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборона торгівлі і підвозу товарів, заборона виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією.

Аби приховати наслідки терору, радянська влада знищувала документи і фальсифікувала статистику. Точну кількість жертв науковцям важко встановити. За результатами вивчення первинних документів українських архівів, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, зазначає, що жертвами Голодомору 1932 – 1933 років стали більше 7 мільйонів українців, а не 3,9 мільйонів як зазначено в московських архівах.

«21 квітня 1933 року повідомляється генерального секретаря ЦК КП (б) У Косіора про те, що у Володарському районі Київської області протягом 1931 року померло 690 осіб, а лише в січні 1933-го: 540 – 550 осіб, у лютому: 710 – 720, березні: 1450 – 1500, за 15 днів квітня: 350 – 370 осіб.

Далі в доповідній стверджується, що «облік смертності не налагоджений і по сьогоднішній день. В жодній сільраді не ведуться записи в книгах ЗАГС-у. Районне керівництво не займалося питаннями обліку смертності і тільки 23 лютого на основі опитів сільрад був зроблений приблизний облік. Такий же облік зроблений 20 березня і нарешті 15 квітня. За цими даними з 1 січня по 15 квітня померло 3.427 осіб… Тільки за цей період у Михайлівці, Володарці, Лугинах, Петрашівці, Чипиженцях померло від 15 до 20 відсотків населення, а в Ожогівці – 30,7.

Компартійний керівник розпорядився перевірити ці факти у Володарському та інших районах Київщини. У своїй доповідній до Косіора від 6 червня 1933 року заступник наркома охорони здоров’я УСРР Хармандар’ян пише: «Безсумнівним слід вважати значно применшені цифри померлих, так як перевірка на місцях та ретельне дослідження місцевого матеріала свідчать про значно більші цифри: так по Сквирському району з 1.01 по 1.03 по звітним даним померло 802 чоловік, тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельних випадки, у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3.000 чол.».

Як бачимо, у названих районах до квітня було зареєстровано лише четверту частину померлих. Як свідчать збережені документи, ніякого виправлення до сільрадівських книг після вказаної перевірки не було зроблено. Відтак до Москви з УСРР спрямували звіт про рух населення, який далеко не відповідав реальному становищу з обліком померлих від Голодомору.

Ось так реєструвалися смертельні випадки в УСРР в 1933 році, на основі яких і складалися оті документи, що їх тепер виявляють наші демографи в московських архівах, аби довести, що втрати українського народу становлять 3,9 мільйона осіб, а не мінімум 7 мільйонів», - зазначено в праці доктора історичних наук.

Щоб показати справжню статистику, професор дослідив у місцевих архівах дані про кількість дітей народжених у 1924 - 1932 роках та кількість учнів які навчались у загальнообов’язковій на той час початковій школі у 1935 – 1940 роках. Результати дослідження жахають - втрати дітей дошкільного і шкільного віку становили щонайменше 3,5 мільйона осіб.

Радянська влада всіляко приховувала статистику. Наприклад, у довіднику «Освіта на Україні в цифрах» немає даних про кількість учнів початкових класів у 1932-1933 роках, щоб не можна було порівняти показники, які засвідчили б дитячі смерті.

«Колишній директор однієї з шкіл на Полтавщині Іванюк свідчив, що з 225 учнів на 1 вересня 1932 року навесні 1933 прийшли на заняття тільки 109 дітей.

Красномовно засвідчує про значні втрати учнів Хацьківської неповносередньої школи, що в Смілянському районі нинішньої Черкаської області, потреба в підручниках. Так, на 1932-1933 навчальний рік їх замовляли для I класу по 140 комплектів, для II класу – по 126, для III – по 88, для ІV – 110. На 1934-1935 навчальний рік Хацьківська семирічна школа замовляла лише 127 букварів. Для ІІ класу тільки 94 комплекти, тобто для тих, хто прийшов до школи 1 вересня 1933 року. Для ІІІ-го класу – 83, тобто для тих, хто прийшов до школи вперше 1 вересня 1932 року, а для ІV-го (тобто другокласників 1932-го) - 78.

У цьому селі з понад 300 уродженців 1925 - 1926 років, яким ще не виповнилося 8 років, що вимагалося згідно із тодішнім законодавством про обов’язкову початкову освіту, прямо таки мобілізовували до першого класу лише 111 дітей.

Приблизно такими ж були результати і в Петриківському районі Дніпропетровської області – там з 1737 першокласників 1932 року до другого класу перейшло тільки 911, з 1275 другокласників продовжили навчання в третьому лише 749, а з 1126 третьокласників у четвертому - 759. Тобто, тільки у 3-х класах початкової школи тільки одного району не дорахувалися 1719 дітей», - зазначено в доповіді.

Така ситуація була у всіх селах. Наприклад на території Вінницької області в Погребищенському районі половина дітей, які народились в 1927 році не пішли до школи.

Ординецька школа: в 1927 році набродилось 76 дітей, до 1 класу в 1935 році пішло 30 дітей.

Борщагівська школа: в 1927 році народилось 93 дитини, до 1 класу в 1935 році пішли 29 дитини.

Білашківська школа: в 1927 році народилось 106 дітей, до 1 класу в 1935 році пішли 37 дітей

Кулешівська – в 1927 році народилось 25 дітей, до 1 класу в 1935 році пішли 11 діток.

«Картина з наповненням перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою: 30 - 40 % дітей, народжених у 1924-1932 роках в УСРР, не сіли за парти.

Якщо врахувати, що за 1924 – 1932 роки на світ появилося близько 10 мільйонів осіб (скажімо, тільки 1927 – 1.184,4 тисячі, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 - 975,3, 1932 - 782,0 – цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідним є втрата у 1932-1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв», - зазначає професор В. Сергійчук.

В останню суботу листопада, щороку в Україні та по всьому світові вшановують пам’ять жертв Голодомору. 23 листопада о 16.00 запалюють свічку пам’яті.

Раніше редакція Вінниця.info публікувала спогади та свідчення жителів про події Голодомору 1932-1933 років в населених пунктах Крижопільського району Вінницької області.

Спогади Кучковської Марії Григорівни, 1921 року народження жительки с. Голубече.

Коли мені виповнилося 12 років (це був 1933 рік), почався великий голод. Причиною голоду був неврожай і влада сільська все забрала. Обшукували хати та забирали все зерно виконавці, а тато хворий, лежачи, казав «Мене заберіть, замість хліба, щоб я не бачив, як діти мучаться». Адже в нашій сім’ї було 7 дітей. Людей, які ходити збирати колоски в полі – судили.

Ніколи не бачила, щоб виконавці мали при собі зброю, може якийсь один і мав, але я не бачила. Як виконавці приходити до хати, то ми лиш плакали, а дехто витурлював із хати, але це нічого не допомагало. Люди приховували зерно, закопували в землю, а зверху притрушували сміттям, накидали гною. Були і місцеві, і районі виконавці. До багатих не ходили, бо вони давали план, а йшли до бідніших. Ми всією сім’єю змушені були йти в колгосп, щоб заробити черпак супу. А за це виконували важку селянську роботу. Але що той черпак супу! Ми збирали колосочки, гнилий буряк, мерзлу картоплю.

До молотарки брали дітей відкидати полову, то ми збирали зернятка пшениці, жита і несли додому, щоб зварити якусь похльобку, бо вдома ще залишалися маленький братик і сестрички. Робили коржики, товкли зерно в макітрі. Сторожі брати не дозволяли, але ми, діти, потрошки брали в кишені, бо вдома вже в братика попухли ноги з голоду, а сторожі дітей не могли догнати.

Люди починали помирати в голодовку, в жнива, бо наїдались сирої пшениці. Жолудки були виснажені після довгих голодних днів і ночей. Але з часом вони пішли в колгосп, бо обкладали великими податками. В нас в селі не дуже багато померло від голоду. Люди одне одному допомагали. В нас була сусідка, тітка Параска, яка часто допомагала нам. То принесе відро пшениці, то пів-буханки хліба, а папа плакала і казала, щоб ми дякували тітці Парасці, що від смерті нас спасала. Також допомагала нам сусідка баба Фрасина, вони були заможніші, а за це її бив чоловік.

Їли ми все, що знаходили: і кропиву, і лободу, черешні, буряки, листя липи, смородини, калачиків. Вживали в їжу голубів. В місті можна було виміняти гарну хустку на пригорщу зерна. В нас була корівчина, але молоко не пили, а мама відносила на базар, щоб купити якихось крупок. Щоб не корівчина, були б повмирали. Померлих виносили на кладовище і закопували без домовини.

Вінниця.info