Культура

Львів’янин Вадим Сікорський готує для Вінниці театральний сюрприз

23 листопада 2013, 16:35

У ексклюзивному інтерв’ю «ВИННИЦА.info» знаний львівський режисер розказав про свою нову виставу «Рисове зерно», яку 28 листопада презентує у театрі імені Садовського, і знову зізнався у коханні вінницьким акторам.

А ще – згадав, як колись українською розмовляв не краще за Азарова, вчився їсти сиру рибу у тайгових походах, а сьогодні у 55 років почуває себе точно так само, як у такі близькі й одночасно далекі 18.

 

- Вадиме Івановичу, «Рисове зерно» - вже третя вистава, яку ви ставите у вінницькому театрі. У 2008-му були «Хелемські мудреці», у 2010-му – «Політ над гніздом зозулі». Чому зараз вибрали для постановки саме п’єсу італійського драматурга Альдо Ніколаї?

- 20 років тому «Рисове зерно» я ставив у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Це була одна з перших моїх вистав у якості режисера. З того часу ціле життя пройшло, але рівень розмови, запропонований Ніколаї, мені сьогодні не менш цікавий і болить. Адже проблеми ті ж залишилися. Людина міняється, носить інший одяг, їздить на інших машинах, але суть її залишається незмінною. Внутрішньо вона хоче знайти гармонію, але ніяк не вдається. Всі ми народжуємося романтиками, мріємо про море і підкорення космосу, але, дорослішаючи, починаємо йти на компроміси. Всі довкола кажуть: без компромісів не обійтися, але ніхто не показує, де межа, переступивши яку, ти втрачаєш честь, совість, романтизм і, власне, себе. От і головний герой вистави весь час живе не за покликом своїх мрій, а «так, як треба», як радять батьки і вимагає оточення. А зрештою - втрачає шанс на щастя, що остаточно усвідомлює, побачивши уві сні себе зернятком рису. Мати радіє: «Зерно сниться до прибутку. Проросте щось хороше». Та герой заперечує: «Ні, я сидів у мішку і там були мільйони цих зерен. Всі хотіли вирватися з цього мішка, але нікому не вдавалося…»

- Але, незважаючи на глибину піднятих проблем, жанр вистави – все-таки комедія.

- Чехов всю свою драматургію теж писав, як комедію. Але як «Дядю Ваню» назвати комедією? Ніяк! Хоча, якщо на нас і те, що ми виробляємо із собою, дивитися з космосу, все дуже буде схоже на комедію. Класифікація тільки у всіх різна вийде: у когось – трагікомедія, у когось – суцільна іронія. Для себе я взагалі вивів таку формулу, що театр, сцена - це одна із форм втечі від самотності. Адже, прийшовши у цей свій самотніми, ми з нього самотніми і йдемо, а от за життя влаштовуємо собі безкінечний марафон втечі від цього почуття. У несвідомій своїй самотності люди приходять у театр, знаходять спільне з тим, що відбувається на сцені, і вже відчувають, що не одинокі у своїх проблемах і цьому світі. В такі хвилини людина переживає маленьке щастя і це не залежить від жанру вистави. Хоча щодо «Рисового зерна», то ця п’єса писана дуже хитро - з хорошим гумором, з самоіронією і навіть сльозою. Якщо порівнювати з кіно, то це ближче до того, чим займається у своїх фільмах Георгій Данелія.

- У Вінниці ви вже відчуваєте себе рідним?

- Не буду кидатися пафосними словами, але те, що я приїжджаю сюди, як до хати – це правда. Та й вінницькі актори мені всі - рідні, про них я можу говорити день і ніч. У вас зібрана дуже якісна трупа. Мало того, що по здібностям і таланту вони всі умнички й трудяги, так ще - й люди прекрасні. У них все добре з нутром, загальною культурою, відношенням до роботи і один до одного. Тож працюється нам разом завжди – в задоволення.

- Зі Львова вас легко відпускають ставити вистави у інших містах? Не ревнують?

- Вони дзвонять: «Що вже ніколи не приїдеш? Вже зрадив?» (сміється) Жартують, звісно. Адже всі мої приїзди у Вінницю були спонтанними. Вінницький театр має своє життя, я – своє, тож знайти вікно для обох завжди складно. Я, наприклад, весь цей рік займався постановкою «Пропала грамота» за Гоголем. Назву знають навіть діти, тож для мене вона була лакмусом – промахнутися я просто не мав права, це прогриміло би на всю Україну. Відбувши прем’єру 21 вересня, я зміг приїхати у Вінницю і от маємо ще трішки часу, аби і до вінницької прем’єри підготуватися.

- Ви – вимогливий режисер? Чи більш лояльний?

- Це треба у людей питати. А ж знаю одне: режисер не може не бути керівником процесу. Він зобов’язаний керувати, інакше – взагалі немає чого цим займатися.

- За акторством сумуєте? Ви ж у свій час були улюбленцем публіки у Львові.

- Я - один зі щасливих, тому що займаюся тим, чим хочу, і не чекаю відпустки. А щодо акторства, то - ні, не сумую, бо ще не бачив такої людини, якій вдалося б успішно всидіти на двох стільцях. Я б не хотів у чомусь не допрацьовувати, тому давно зосередився виключно на режисурі. Хоча у свій час цей вибір я навіть не сам зробив, а, скоріше, за мене його зробив мій покійний вчитель Сергій Володимирович Данченко. Він для мене абсолютний авторитет. Саме він сформував мої смаки й відношення до театру. Тому коли на гастролях у Києві він сказав: «Влітку приїдеш вчитися у Київ», - я навіть не роздумував. Все кинув і поїхав. Він одразу зайняв мене роботою: я грав у театрі Франка, на сцені МХАТу, ми поїздили по багатьох цікавих гастролях, були і в Болгарії, і в Грузії. І зараз я розумію, що таким чином Данченко оберігав мене і не робив цей перехід з акторства в режисуру різким і непередбачуваним. Все відбувалося логічно і спокійно.

- Скільки зараз на вашому рахунку поставлених вистав?

- Не рахував. Але, враховуючи всі постановки у інших містах, як Вінниця, Рівне, Тернопіль, Чернівці, Київ і, звісно, рідний Львів – буде більше 40.

- Після Вінниці, над чим будете працювати?

- От саме визначаюся, гуляючи Вінницею. Є кілька варіантів, але поки не остаточних.

- У Вінниці маєте улюблені місця?

- Я дуже люблю просто вийти на міст і, спостерігаючи за течією ріки, думати про своє. Із задоволенням також гуляю біля дикого озера й парку, що є неподалік будинку, у якому тут живу. А у центрі міста люблю не стільки башту, скільки металеві скульптурні композиції. Завжди дивлюся на них, і думаю, який цей майстер талановитий – таку красу своїми руками зробив!

- У Вінниці ви нещодавно відзначили свій 55-річний ювілей. Як святкували?

- На сам день народження – 11 листопада – я мав спокійний затишний обід у Львові, але наступного дня приїхав на репетицію і вінницька трупа мені влаштувала незабутнє свято. Вінничани у цьому плані взагалі цікаві – можуть відзначати навіть ювілей гримерки! (сміється) Справжню імпровізацію влаштували й мені. А окрім капуснику і веселих поздоровлень презентували пакуночок рису з секретом, який сказали відкрити після прем’єри, оберіг-домовичка і годівничку з віршем: «Ми - зерна рису - виростіть нас. Ви ж не зозуля – не кидайте нас!»

 

- На скільки років себе відчуваєте? На 55?

- Навіть не знаю. Я розумію, що моя зовнішня форма давно вже не 18-річна, проте прірви між тим, яким я прийшов у театр, і який є зараз, не відчуваю. Ніби все те саме.

- У театр ви прийшли у 18?

- У 19. І теж зовсім випадково. Я поступав на журналістику, але не добрав півбала. Під Львовом живе моя тітка, вона забрала мене до себе, влаштувала працювати монтажником і я мав поступати на нульовий курс. Батько мій був військовим льотчиком, тож дитинство я провів у гарнізонах на російських островах біля Владивостоку. Української мови взагалі не знав. І ми мали таку забаву: вечорами я читав газету «Вільна Україна» - приблизно, як Азаров. Всі сміялися досхочу, а в одному з номерів було оголошення про набір у театральну студію при Львівському театрі Марії Заньковецької. Тітка пожартувала: «Що, може, поступиш?» Мені не сподобався її підтекст і я сказав: «Поступлю!» Ті документи, які мав нести на нульовий курс журналістики, поніс до театру. І на диво ця безмовна каліка поступила. Хоча тоді я би себе не взяв! Навіть не уявляю, що вони про мене думали, але чогось взяли. Може, за карі очі? (сміється).

- А до цього ви театром цікавилися?

- Я виріс в гарнізонах, де з театрами туго було. Але мене все життя тягнуло до людей! Я – циганське дитя, а не конторська криса, без людей здох би. Мені потрібно бачити світ, щоб мене бачили, знайомитися – ось це моє. В дитинстві я музикою займався, у всіх спортивних секціях побував, у всіх шкільних заходах брав участь і дуже любив наші виходи в тайгу на один-два тижні. Якось раз циклон пішов і змив наші палатки. Ми лишилися без солі, сірників - і тоді я навчився їсти сиру рибу, яку ми ловили за допомогою зроблених з дерева острогів. В походи ми завжди ходили без дорослих, а напередодні робили щеплення від кліщів і медузки хрестовичка, що водиться в тайзі. Вона малесенька, з хрестиком, але може паралізувати. А ще я зі старшими хлопцями з двору, які зробили катамаран із дерев’яного плоту і двох баків літака, вночі любили виходити під вітрилом. Вогонь, гітара, вітрило, сачком пройдешся по траві і маєш жменю найсмачніших креветок – все це зараз згадується, як кіно, – було чи ні з тобою? (посміхається)

- Зараз ви в походи ходите?

- Немає коли. Але, оскільки я дуже люблю воду, обов’язково їжджу до моря чи гірської річки хоча б на п’ять днів. Райське місце знайшов у Карпатах, біля Косова. П’ять днів там - і ти літаєш! У цьому місці ріка Рибниця робить коліно, тож порогів немає, а глибина - чимала. Та й сам будинок стоїть над річкою, і вночі чутно, як шумить вода. Хлопці там весь час стрибали з гори. Я дивися-дивися – і цього року сам стрибнув. Усі потім сказали, що я не сповна розуму, але сам собі плюсик поставив (сміється). А взагалі просто бачити Карпати – це неймовірне щастя. За день ціле кіно відбувається з тими горами, небом і перемінами краси.

- Тому ви не хочете їхати за кордон? Адже вас давно й постійно запрошують на роботу.

- Я справді багато поїздив світом. Але мені найкомфортніше у Львові. Своєю красою, компактністю, тим, хто навколо мене, там мені найкомфортніше. Може, близько би був ще Вільнюс і старий Краків. А от Будапешт, Париж, Барселона, Київ для мене завеликі й не такі комфортні. Ще мені дуже сподобалося французьке містечко Раматюель, розташоване біля Сен-Тропе. Серед виноградників там є гора, яка так забудована, як у казках Андерсена: вулиці – на витягнуту руку. Зі свого вікна можна за руку поздороватися з сусідом. Там таке все дивне, немає агресії, цивілізації, суєти. Таке мені до душі, але й на це я свій Львів не проміняв би. У Львові, ніби знаєш вже кожну вулицю, але можеш йти і час від часу знаходиш щось досі небачене. Тому всім раджу – ходіть із піднятою головою!

- Яка у вас є мрія - творча й особиста?

- Я хочу, щоб театр, в якому я працюю, був успішним настільки, щоб був рівним найкращим театрам світу. Це не мрія-утопія, вона може бути реальністю. Я бачив багато театрів у світі і знаю, що ми нічим не гірші. Ми просто зарізані комунікацією, фінансами, загальною політичною ситуацією, але за своїми можливостями і талантом не тільки не гірші, а навіть - краще збереглися. З нутром, професією, бажанням і здатністю чесно працювати у нас все в порядку. Тому я мрію, щоби обставини змінилися настільки, щоби я перестав про це скуліти. Не хочеться більше просити: «Подивіться на мистецтво й культуру!» Хочеться, щоб все це було по факту. А що стосується особистих мрій, то головна – аби мені не треба було мріяти. Нехай все бажане було реальністю!

 

Не пропустіть прем’єру комедії Вадима Сікорського «Рисове зерно» 28 і 29 листопада о 18.30 у Вінницькому обласному академічному музично-драматичному театрі імені Садовського.

Для довідки

Вадим Сікорський - заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Народився 11 листопада 1958 року у сім’ї військового льотчика. До Львова приїхав, коли батько демобілізувався. У 1978-му закінчив студію при театрі ім. Марії Заньковецької (вчився у Сергія Данченка) і працював у театрі 

актором. У 1984 році вступив на режисерський факультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого (курс Сергія Данченка), який закінчив у 1989-му і повернувся до Львівського театру як режисер. 

Лауреат міжнародних конкурсів та фестивалів. Поставив понад 40 вистав, серед яких «Кайдашева сім’я», «Кармен», «Криваве весілля», «Тригрошева опера», «Політ над гніздом зозулі», «Ханума», «Хелемські мудреці», «Загадкові варіації», «Професіонал», «Арт», «Замшевий піджак», «Амадей», «Пропала грамота» та інші.

Валентина Кирильчук, ВИННИЦА.info

Матеріали по темі