22 листоп. 2019 11:51

Останнє оновлення  
22 груд. 2023 12:52
Суспільство
0

418

0

«Люди падали, як мухи», «жінка варила холодець з дітей». В архіві показали страшні спогади вінничан про Голодомор

«Люди падали, як мухи», «жінка варила холодець з дітей». В архіві показали страшні спогади вінничан про Голодомор

В останню суботу листопада, щороку в Україні та по всьому світові вшановують пам’ять жертв Голодомору


«Люди падали, як мухи», «жінка варила холодець з дітей». В архіві показали страшні спогади вінничан про Голодомор

В ХХ століття, українці пережили три голодомори: 1921-1923 роки, 1932-1933 роки та 1946-1947 роки. Але наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років, його визнали геноцидом, вчиненим комуністичним тоталітарним режимом СРСР. Ці роки говорять про катастрофу, яка могла зупинити життя всієї нації.

86 років тому, мільйони українців були без жалю винищені голодомором. За останніми дослідженнями, кількість жертв у всьому Союзі оцінюють до семи мільйонів. Понад 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації. Однак це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків.

В останню суботу листопада, щороку в Україні та по всьому світові вшановують пам’ять жертв Голодомору. У державному архіві Вінницької області, редакції Вінниця.info показали спогади та свідчення жителів про події Голодомору 1932-1933 років в населених пунктах Крижопільського району Вінницької області.

Кілька сотень спогадів про ті страшні події, читаючи які, неможливо повірити в те, що пережили українці…

Спогад жительки села Вільшанка, Тофанило Віри Іванівни, 1927 року народження:

«Чомусь із самого дитинства мені запам’яталось, що в нашому світі панувала одвічна боротьба добра і зла. Та всі ті негаразди якось ще терпіли, найстрашнішим був отой страшний голодомор, який «косив» усіх підряд. Тяжкі то були роки. Людей морили голодом. Проти людей було здійснено кровавий злочин, за який ніхто не відповідав. Було страшне безладдя, безнадія, відчаї. В моїй сім’ї було семеро дітей, я – сирота. Кожух був лише один, тай чоботи також одні. Одягався батько і йшов працювати, щоб хоч щось відшукати на вечерю. Якщо батько приніс жменьку якоїсь там муки, мама варила мамалигу. Нагодували нас, малих, самі залишалися голодні. Ми малі ходили, збирали бур’яни. Батько назбирав кілька колосків, коли повертався додому, його перестріли «куркулі» і так побили батька, що той так і не дійшов додому. Ввечері, коли принесли батька, мати з горя захворіла. Мама паралізована пролежала рік і померла. Згодом померли Сергій, Надійка та Василько. Та страшний голодомор забрав від нас батьків, сестер, братів. Залишилась лише я одна».

Спогад жительки села Вільшанка, Флори Олександри Павлівни, 1919 року народження:

«Я, Флора Олександра Павлівна, 1919 року народження. Голодомор 33-го пам’ятаю дуже добре: помру і ніколи не забуду такого болю, який завдав людям голодомор 1932-1933 років. В нас в сім’ї було 5 дітей. Щоб вижити, ми збирали жолуді, весною – мерзлу картоплю. Дуже раділи, якщо таланило знайти качан притухлої кукурудзи. Дерли усе це на жорнах. І мама пекла нам млинці. А на справжній смачний хліб заробляв мій братик тим, що пас людям корови, у яких збереглися. Іноді і склянка молока перепадала. Для того, щоб вижити, люди їли все, що були їстівним і не їстівним.

Пам’ятаю, мати наварила кулішу і лишень сіла сім’я вечеряти, як з надвору хтось постукав у двері. Мати відчинила. На порозі стояв чоловік із простягнутою рукою: «Дайте шматок хліба, ради Бога», – просив він. Мати від доброї душі насипала йому миску кулішу, він з’їв одразу все і помер тут же, на порозі. Ці спогади не можна забути без жаху та болю. Вони малюють картину, в яку не хочеться вірити».

Спогади жительки с.Жабокрич, Діхтяр Ольги Панасівни, 1921 року народження:

«Я пам’ятаю, що в селі була жінка, прозвали її Пірганка, це Довганя Романа сестра. Вона виловлювала дітей, заманювала до себе, різала їх, варила з них холодець і продавала під ратушею. Люди купували і ось побачили одного разу в холодному дитячий пальчик. Це страхіття облетіло все село і люди почали чатувати за своїми дітьми і за нею, але я того не знала.

І ось одного разу вона покликала мене до себе. Я підійшла, і за якусь мить, якби я ступила на приховану дощечку, була б уже в лабетах смерті. Проте, мені судилося ще жити, бо якась жінка, яка слідкувала за мною, встигла мене схопити за руку і відтягла від цієї страшної ями.

У цієї жінки Пірганки Паланги була викопана яма, а на неї накладена дощечка прихована і хто туди стане, зразу ж попадає в яму».

Спогад жительки села Жабокрич, Лисої Тетяни Хомівни, 1916 року народження:

«Я, як сьогодні, пам’ятаю, як до моєї сусідки Онищук Насті прийшли штабісти, щоб зачинити їх за нездане зерно. Чоловіка забрали, а Насті вдалося від них втекти. Вона переховувалася у вишнику, що був недалеко від її хати. Цілий день спостерігала за своєю садибою, куди постягували борони, плуги, коні. А вночі, ризикуючи потрапити до рук активістів, пробиралася до хати, бо ж діти голодні сиділи там.

Все, що тільки можна, ми вимінювали на хліб. Я з мамою взяла підвіконника, хустку і з двома сусідками – Онищук Настею та Кордонець Оленою вирішили їхати до Києва. А на вокзалі білетів нікуди не дають, гонять назад у село. Ми дочекалися подалі від станції ночі і приготувалися їхати товарняком. Поблизу станції товарняк збавляв хід, нам вдалося вчепитися за нього і так, між товарними вагонами, добралися до Києва.

В Києві у той час був мій батько, він працював зв’язківцем, жив у гуртожитку, який знаходився у церкві. Нам вдалося продати свої речі і на виручені гроші купили трохи харчів».

Спогади жительки села Кісниця, Березовської Наталки Федорівни, 1913 року народження:

«Голод був дуже страшний. Люди падали, як мухи. Їздили по селі биками із кінця в кінець і збирали померлих, а як привезуть на цвинтар, то викопають там таку яму, щоб пальців не було видно і все закидали. Хрестів не ставили. Пам’ятаю випадок людоїдства. По сусідству жив Філімон, а жінка по вуличному її звали «гусочка». Вони прийняли на ночівлю до себе одного чоловіка з Умані. Філімона виказали його діти, коли їх запитали, що вони їли, то відповіли – м’ясо. Так і дізналися. І ось як Філімона покарала влада: він стояв у ямі з водою по коліна, що не міг ні сісти, ні лягти за те, що з’їв чоловіка.

Багато людей лежало від голоду під скиртами, як мухи. Якщо ідеш в поле на роботу і маєш пляшку молока, то не донесеш, бо віддаси дітям. Хто робив у полі, тому давали що-небудь їсти. Все зерно і продукти забирали люди, призначені сільрадою. В колгосп люди йти не хотіли, але мусили. Тим, хто працював у полі, ставили палички. Люди дуже бідували. Не дай Бог нікому».

Спогади жителя села Левково, Страпчука Степана Сильвестровича, 1918 року народження:

Коли в селі організували колгосп, то люди неохоче вступали, але їх вговарювали і примушували записуватись. На полях сіяли зернові культури, вирощували цукрові буряки. Працювали з дорослими і діти, бо на поле вивозили їсти. У 1932-33 роках ясла не працювали. Коли збирали восени врожай, то колгоспникам давали потроху зерна.

Приїжджали люди з району і забирали «хліб в державу» і не тільки з комори, а й в людей. Селяни, що мали, продавали, міняли на хліб, щоб вижити. Бо рідко в кого було що їсти. Хто мав корову – було легше. Хлопчики пасли корови, то мали якийсь заробіток. Я почав працювати змалку. Допомагав батькам. Працював і в колгоспі, і на заводі.

Літо 33-го було жарке і жахливе. Односельчани їхали також в далекі краї в пошуках хліба: в Казахстан, і в Західну Україну. Ті, хто мав роботу, якось перебивались. Найважче було старим людям, бо пенсії тоді не давали, багатодітним, вдовам і немічним. Коли люди помирали, їздила спеціальна підвода і вивозила на кладовище, їх складали в одну велику яму і батюшка над ними правив. На цих могилах даже хрестів немає.

Людоїдства в нашому селі не було, не їли ні псів, ні котів, але помирало багато, особливо дітей і стариків. Мій сусід ходив просити зерна, бо в нього помирали діти. В село заходило багато людей, що посили їсти. І крадіжок траплялося частіше. Не дивлячись на ці важкі часи, молодих хлопців все одно збирали в армію. Навчання в школі не припинялося. Було й таке, що старшокласників – хлопців посилали копати могили. В школі дітей харчували. Моя перша вчителька була Ганна Григорівна Островіцька. Школа знаходилась в попівській хаті. Важко згадувати ті роки… Бо наїлися ми листя, коріння, печених і мерзлих буряків, жому, меляси на все життя…».

Спогади жителя с. Крикливець, Микитюка Никифора Савовича, 1927 року народження:

«Голодомор 1932-33 років пам’ятаю добре. Моя сім’я голодувала не дуже, батьки утримували корову, яка годувала нас та підтримувала сусідів, які дуже голодували. У сім’ї сусіда Гичака Григорія було 8 людей, з голоду померло 7 членів сім’ї, залишився живим один син. В сім’ї Терлецької Анастасії було п’ять дітей і двоє батьків, залишилися живими тільки дві сестри, всі померли з голоду. В сім’ї Андрусяк Теклі померло з голоду троє дітей. Їсти не було нічого, пам’ятаю біля ставка жила жінка, яка виловлювала котів, собак для харчування. Батьки лякали дітей туди не ходити, тому що і їх зловлять. Фактів і доказів, що вона виловлювала дітей не було».

Спогади жительки с. Голубече, Кучковської Марії Григорівни, 1921 року народження:

«Коли мені виповнилося 12 років (це був 1933 рік), почався великий голод. Причиною голоду був неврожай і влада сільська все забрала. Обшукували хати та забирали все зерно виконавці, а тато хворий, лежачи, казав «Мене заберіть, замість хліба, щоб я не бачив, як діти мучаться». Адже в нашій сім’ї було 7 дітей. Людей, які ходити збирати колоски в полі – судили.

Ніколи не бачила, щоб виконавці мали при собі зброю, може якийсь один і мав, але я не бачила. Як виконавці приходити до хати, то ми лиш плакали, а дехто витурлював із хати, але це нічого не допомагало. Люди приховували зерно, закопували в землю, а зверху притрушували сміттям, накидали гною. Були і місцеві, і районі виконавці. До багатих не ходили, бо вони давали план, а йшли до бідніших. Ми всією сім’єю змушені були йти в колгосп, щоб заробити черпак супу. А за це виконували важку селянську роботу. Але що той черпак супу! Ми збирали колосочки, гнилий буряк, мерзлу картоплю.

До молотарки брали дітей відкидати полову, то ми збирали зернятка пшениці, жита і несли додому, щоб зварити якусь похльобку, бо вдома ще залишалися маленький братик і сестрички. Робили коржики, товкли зерно в макітрі. Сторожі брати не дозволяли, але ми, діти, потрошки брали в кишені, бо вдома вже в братика попухли ноги з голоду, а сторожі дітей не могли догнати.

Мої мама і тато не хотіли йти в колгосп, але в дітей почали ноги пухнути, то батьки змушені були піти, щоб хоч чогось заробити. А заробити більше ніде було. В колгосп людей змушували йти, але йшли в основному бідняки і середняки, а багачі не хотіли, але потрохи так і пішли. А хто не хотів йти в колгосп, то геть виїжджали з села. Приховували худобу в сусідів, в ліс возили. Приходили забрати зерно вже після жнив вдень і вранці. До нас виконавці приходили нечасто. Були два рази, бо бачили, що більше немає чого взяти і не приходили. Нишпорили там, де було, що брати.

Люди починали помирати в голодовку, в жнива, бо наїдались сирої пшениці. Жолудки були виснажені після довгих голодних днів і ночей. Але з часом вони пішли в колгосп, бо обкладали великими податками. В нас в селі не дуже багато померло від голоду. Люди одне одному допомагали. В нас була сусідка, тітка Параска, яка часто допомагала нам. То принесе відро пшениці, то пів-буханки хліба, а папа плакала і казала, щоб ми дякували тітці Парасці, що від смерті нас спасала. Також допомагала нам сусідка баба Фрасина, вони були заможніші, а за це її бив чоловік.

Їли ми все, що знаходили: і кропиву, і лободу, черешні, буряки, листя липи, смородини, калачиків. Вживали в їжу голубів. В місті можна було виміняти гарну хустку на пригорщу зерна. В нас була корівчина, але молоко не пили, а мама відносила на базар, щоб купити якихось крупок. Щоб не корівчина, були б повмирали. Померлих виносили на кладовище і закопували без домовини».

Спогади та свідчення жителів сіл Крижопільсьного району про події Голодомору 1932-1933 років зібрані у 2007 та 2008 роках.

Вінниця.info