Найважче, коли хтось гине, а найстрашніше - коли про загибель рідні дізнаються з соцмереж - Таїса Гайда

Більше 8 років в Україні триває війна, яка почалась на Донбасі після захоплення росією Криму і 24 лютого 2022-го перейшла в повномасштабне російське вторгнення, принісши всім українцям біль, горе, втрати. Всі ці вісім років у Вінниці працюють волонтери, які не зупинялись навіть у «спокійні» для Вінниччини роки, коли війна була «десь на сході». Як змінились потреби військових на передовій, про допомогу родинам, які чекають на захисників, підтримку родичів загиблих і плани щодо створення у Вінниці Парку Героїв - в інтерв’ю з Таїсою Гайдою.

- Ви з 2014 року займаєтесь волонтерством. За ці роки потреби військових змінились? Адже ви з ними постійно на прямому зв’язку.

- У 2014-му просили авто і зараз найзатребуваніше – авто. Але тоді було набагато важче. Бо зараз машину можна завезти на військову частину не розмитнюючи. А тоді були різні історії. Ми не могли їх легально завезти. Або завозили на 10 днів і потім треба було сплачувати штрафи. Або домовлялись з поляками, платили їм від 200 до 400 доларів щоб поляк загнав машину в Україну, бо відповідальність на ньому. Тому зараз в цьому плані трохи легше, тому що на лист від військової частини можна привезти автомобіль.

Окрім авто, зараз з’явилась потреба у дронах. Тоді ми більше на тепловізори збирали, а зараз в основному на дрони. Це з того що змінилось. Ну а забезпечення стало краще. Тобто, якщо в перші дні повномасштабної війни ще хтось просив бронежилети, чи каски, то зараз – ні. Недавно мені розповідали, що мобілізований приїхав у військову частину, родичі все купили по списку, а в частині йому сказали: «каску викидаєш, бронік викидаєш, тому що ми не знаємо якої воно якості». Дійсно, хто нестиме відповідальність якщо його «склепали» в якомусь гаражі. Військовому все (амуніцію – ред.)видали в частині. Зараз проблем з броніками і касками, як раніше, немає.

- Авто і дрони досить не дешеві речі. Як збираєте кошти на ці потреби?

- В перші дні повномасштабної війни це взагалі було легко. У ветеранському просторі ми працювали 24/7, люди приносили сюди все – і продукти, і гроші. Зараз набагато важче. Зрозуміло що люди вже не мають стільки ресурсів. Але є і ті, хто донатить щомісяця. Зараз коштів менше, але ми збираємо.

- З доставкою речей, які закупляєте для військових, проблем немає? Доставляєте самі на передову, чи військові приїжджають і забирають?

- Так як у нас в основному працюють тут дівчата, ми не їздимо на фронт. Навіть якщо везти якусь передачу, то ще потрібно витрачати на пальне, це не дешево. Тому передаємо або Новою поштою до найближчого пункту або, наприклад, просто хтось з військових приїжджає і забирає. Нам ще пощастило, бо ми багато допомагаємо нашій 120-й бригаді, то з доставкою проблем немає. Вони приїжджають і забирають. Тобто не важко.

- Скільки людей у вашій команді?

- Спочатку було чоловік 20, зараз постійних близько десяти. Але зараз ми трохи змінили напрямок діяльності. З’явилась нова проблема – безвісти зниклі, загиблі. Дуже багато поранених. Тобто багато людей, які потребують або психологічної підтримки або юридичної консультації.

- Як саме у Ветеранському просторі працюєте з родинами загиблих героїв і тих, хто зник безвісти? Знаю, що у вашій команді координаторка Уповноваженого Кабміну з питань безвісти зниклих Марія Довжик.

- У нас працює два юристи і чотири психолога. Є дитячий психолог. До нас звертаються родини, в яких загинув батько. Діти це дуже важко переносять. Тому психологи працюють і з родиною і з дітьми. От недавно у нас був похорон, то психолог пояснила, як маленькій дитині розповісти про це… Тобто, вони супроводжують родину. Це те що робиться за кордоном – психологічний супровід. Адже ми досі маємо історії, коли про загибель рідні дізнаються чи з соцмереж. Це найстрашніше. Є такі випадки, що мама не знає, а в соцмережах хтось щось пише. Чи була історія коли дружина дізналась про загибель чоловіка, коли побратим написав на сторінці її чоловіка: «як же так з тобою це сталось». Чоловік не виходить на зв'язок, жінка заходить на його сторінку, а там таке повідомлення…

Також в нас є окрема група яка працює з родинами загиблих, з тими, хто втратив рідних і з тими, хто чекає на своїх рідних з війни. Це теж люди які живуть у постійному стресі.

Найбільше часу займає юридична підтримка. Дуже багато питань. Особливо щодо безвісти зниклих. Люди не знають куди звертатись, що робити. Нам навіть показували, як деякі батьки шукають в російських телеграм-каналах. Платять якимось російським адвокатам. У родичів досить часто і паспортні дані вимагають. Є випадки, коли рідним погрожують, мовляв, не даси гроші, ми твоїй дитині, яка в полоні відріжем вухо… Ми працюємо з родинами. Пояснюємо, що не варто виставляти фото в соцмережах та інформацію про військовослужбовця. Нам недавно розповідали історію, коли хлопець був поранений, його знайшли на Луганщині. Його в лікарні переховували лікарі, які видавали хлопця за цивільного. Хтось здав і цих лікарів розстріляли. Просимо рідних не виставляти фото у військовій формі, не писати, що він там з якогось року воював, був герой. Не треба так робити. Це дуже важливо. Адже можливо ця людина десь переховується. Можливо його хтось в себе ховає і видає за іншого. Колись і в Другу світову війну так робили – говорили що це брат, син… Так і зараз. Можливо людина врятувалась і десь переховується. Так ж випадки є. Наприклад, недавно морпіхів поміняли, які були на окупованій території кілька місяців.

- Що найважче у вашій роботі?

- Для мене особисто – коли хтось гине. Коли дружина чи діти дізнаються, вони нам пишуть. А ти розумієш, що нічим не можеш їм допомогти.

- Що кажете людям у таких ситуаціях? Адже слова підібрати дуже важко.

- Нас психологи навчали по цьому. Ми маємо розуміти що є кілька стадій які людина проходить. І досить часто є стадія агресії. Люди зляться. По різному. Є що зляться на чоловіків, що ти міг не піти, «чого пішов, тобі більше всіх треба?». Є, зляться на когось іншого. У нас є мама загиблого, яка на нас злиться, бо вважає що ми не достатньо вшановуємо її сина. Я розумію її біль. Вона хоче розказати, що його смерть не даремна.

Наша Марія Довжик знаходить слова до кожного. Вона вміє вислухати і підтримати. Ми намагаємось бути поряд. Щоб з перших днів рідні працювали з психологом. Щоб дітей водили до психолога. Найперше задаємо питання, «чи є комусь біля вас побути?». Людину не можна залишати саму. І обов’язково людина має бути чимось зайнята. Хтось готується до похорону, хтось документи збирає, хтось ще якісь справи робить… Але людина не має бути ізольована, бо тоді вона занурюється в горе. Горе переживається індивідуально, але важливо щоб людина була не сама. Тому ми намагаємось підтримувати родину, щоб вони розуміли, що вони не самі, знали, що ця смерть була не даремною, що люди пам’ятають.

- Ви у соцмережах також пишете щодо законодавства, мовляв деякі закони не так працюють як потрібно, окрім дописів якісь дії робите щоб змінити те, що «не так»?

- Це наш є третій, новий напрямок роботи. Ми аналізуємо законодавство. Знаходимо «гепи» і намагаємось їх змінити. У нас є кілька народних депутатів з якими співпрацюємо. З ними власне і просуваємо зміни. Одні правки ми вносили разом з пані Іриною Борзовою, інші, ініціювала Олександра Устінова після нашого звернення, але є і навпаки. До прикладу, в липні, один народний депутат внесла зміни до законодавства, можливо необдумано, але прописала, що діти (загиблих військовослужбовців – ред.), які досягли повноліття не мають права на виплати. У нас почали з’являтись історії, коли, наприклад, доньці чи сину 18 або 19 років, а вони не мають права на ці кошти. І є родина, де батько сам виховував дитину, загинув на війні, а дитина не має права на виплати. Є окремі випадки, коли мама загиблого каже «мій біологічний чоловік в свідоцтві про народження дитини вписаний, але всі роки не брав участь у вихованні дитина, а коли загинув син, він має право на виплати». Одна жінка з Маріуполя писала, її син був на Азовсталі: «він (чоловік – ред.) не поїхав на опізнання тіла сина, хоча йому першому повідомили. Не поїхав, бо не знає, як виглядає його син». Але чоловік претендує на виплати від держави. Ми вважаємо що це не правильно - коли повнолітні діти загиблих військовослужбовців не мають права на виплати, а батьки, які навіть не знають як виглядали їх діти, мають право.

Є історія переселенців. Бабуся з дідусем виховують дітей, яких виховував батько, але пішов на війну. Мама десь давно пропала. Батько загинув, а тепер його дружина має право претендувати на кошти, бо вона його дружина. Хоча дітей не виховувала і ще треба шукати, де вона.

- Які запропоновані вами правки в співпраці з народними депутатками вже прийняті?

- В першому читанні прийнято про добровольців. У перші дні повномасштабної війни було багато неоформлених захисників. Є з важкими пораненнями. Нас цікавлять не тільки ті, хто живі і неушкоджені, а ті, хто отримав важкі поранення та родини загиблих. Якщо воїни ніяк не оформлені, то і родини цих добровольців не можуть нічого зробити. У нас є історія хлопця добровольця. Він був на Азовсталі. Втратив ногу. За законодавством – він цивільний, тому йому як цивільному передбачено простий протез, який коштує до 100 тис грн. У той же час військовим протези можуть купуватись до 600 тис грн. Хлопець молодий. Він хоче жити повноцінним життям, допомагати своїм побратимам. З цим ще радянським протезом він нічого не зможе робити. Тому дуже важливо що він зможе отримати цей статус.

- Попри війну, біль, горе, можливо є якісь ідеї, які хотіли б реалізувати?

Хочемо зробити у Вінниці Парк Героїв. Знайшли місце і будемо просувати цю ідею разом з інститутом розвитку міста. Це територія від податкової до електромережі. Величезна територія неподалік Вишенського озера, де є річка Дьогтянець. Зараз фактично це дикий парк. Плануємо вивчити ту територію і зробити там парк з іменними деревами. Ми вже говорили з родинами загиблих. В інших країнах є традиція коли в честь загиблих садять іменні дерева. На кожному дереві табличка з QR-кодом, де розказується історія воїна. Кожна родина зможе посадити іменне дерево.

Мають бути такі місця, де люди, навіть прогулюючись, могли б пам’ятати про героїв. Тому плануємо втілити в життя цю ідею.

До речі, саме там неподалік знаходиться Музей мужніх. Якраз за ним вся територія буде парком.

Ми презентували ту територію родинам і попередньо погодили з міською радою. В цьому році плануємо дослідження території і потім хотіли б щоб був оголошений конкурс і зробити сучасну зону.

Якою Україна має бути після війни?

В мене своє бачення. По перше має бути набагато менше корупції. Люди мають розуміти що це їхні гроші, наші спільні гроші. І щоб Україна була вільною, відбудованою, що за це хтось вмирав. Тому треба цінувати і берегти бюджетні кошти.

І дуже важливо щоб було менше білих плям в історії. У нас їх дуже багато. Думаю, що і війна у нас частково через те, що є багато речей, які замовчувались. Багато людей пам’ятають «як було добре в СРСР», але ніхто не говорить про те, що та держава була побудована на смертях українців і їх поламаних долях. Кажуть: «було добре», я ж відповідаю: «то розказують і хто вижив, а ті хто не вижив - не можуть сказати». Колективна пам'ять живе три покоління. Якщо бабуся помирає і не передає своїм внукам, то наступне покоління цього не буде знати.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info