Суспільство

«Ноги від голоду були такі опухлі, що тріскала шкіра і текла якась юшка…». Страшні спогади про Голодомор 1932 – 1933 років на Вінниччині

27 листопада 2021, 10:07

В ХХ столітті, українці пережили три голодомори: 1921-1923 роки, 1932-1933 роки та 1946-1947 роки. Але наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років, його визнали геноцидом, вчиненим комуністичним тоталітарним режимом СРСР. Ці роки говорять про катастрофу, яка могла зупинити життя всієї нації.

88 років тому мільйони українців були без жалю винищені голодомором. За останніми дослідженнями, кількість жертв у всьому Союзі оцінюють до семи мільйонів. Понад 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації.

В останню суботу листопада, щороку в Україні та по всьому світові вшановують пам’ять жертв Голодомору. У державному архіві Вінницької області, редакції Вінниця.info показали спогади жителів про події Голодомору 1932-1933 років в населених пунктах Вінницької області.

Кілька сотень спогадів про ті страшні події, читаючи які, неможливо повірити в те, що пережили українці…

В. П. Причишин (село Павлівка, Калинівська громада)

«Народився я в 1921 році, і досі збереглася пам’ять про ті страшні події, які відбувалися в 1933 році. Почалося так зване розкуркулювання. Розкуркулили Бабія Онуфрія, Бабія Костянтина, Гнатюка Тихона, вуличні прізвища – Мазурі, Захарки, Роїки. Вуличну худобу поставили в клуні Роїків (хата їхня стоїть і до сьогоднішнього дня, і як не парадоксально, в ній розміщується один із класів Павлівської СШ).

В одну із ночей клуня запалала, худоба вся загинула. Звинуватили в цій справі братів Ковальчука Степана і Василя. Василя розстріляли, а Степан був десь в лагерах, тому що одержав 15 років. Селом пішли чутки, що клуню підпалили голова колгоспу Федір Федорович (вуличне воловик) і голова сільської ради Кобернюк. А братів забрали, тому що вони їм «мішали» проводити колективізацію.

Як же жили в 1933 році? Важко. Без хліба і картоплі, без круп. Люди варили «баланду» хто з чого міг. Сюди ішла кропива, лобода і інші рослини. Коли зацвіла акація, хто зміг, то видився на дерево і їв цвіт, скільки міг.

Хто був у колгоспі на польових роботах, там організовували «громадське харчування». Були випадки і часті, що потом направляли 2 чоловік, щоб наловили риби в лісових озерах до так званих кулішів, кандьорів.

Вмирали дуже багато. На нашому «кутку» з кожної хати вмерло по 2-3 чоловік. Хоронити багатьох від безсилля не було кому. Колгосп видавав жителю Гунько Онуфрію 1 кг хліба за те, що він носив на кладовище і хоронив дітей із дитсадка і школи.

Був випадок, коли Білик Параска і ще одна жінка, прізвища якої не помню, прямо на кладовищі відкопували дітей і тут же варили з них їжу. Їх десь забрали і більше в селі їх ніхто не бачив.

І бачачи зараз, як кидаються хлібом, як він валяється на дорогах, я не можу не згадати, яким він був тоді солодким і святим. І я обов’язково підніму його і думаю: «Хто ж винен у тому, що на нашій Україні лишив людей хліба в 1933 і в 1947 роках».

с. Іванів, Калинівська громада. Спогади Лісової Наталі Андріївни

«Важко жилося в 1932 та 1933 році, я працювала в колгоспі, проте за роботу нічого не платили. Дадуть кружку меляси, оце була така плата. На мелясі варили сливи і так їли. Хліб пекли з дерті.З дерті та висівок пекли пампушки, сковороду мастили восковою свічкою, тому що жиру ніякого не було, і так пекли на ній.

Пам’ятаю, сусіди ходили з кошиками до річки, збирали там черепахи, потім жарили їх та їли, варили куліш з лободи. У 1933 році помер мій син Вася, якому було всього рік. По сусідству від нас жила сім’я Підлуцького Мусія та Горпини, було у них троє дітей. У 1933 році всі повмирали з голоду. Сім’я Харчуків із 14 чоловік – також повмирали всі, сім’я Овчаренків із шести чоловік – залишився лише один чоловік.

На вулиці Кутовій у селі Іванові жила Іщишина Тетяна, яка зарізала свою п’ятирічну доньку і з’їла. Після того всі сусіди боялися її впускати до хати. За день помирало дуже багато чоловік, що не встигали копати ями для кожного на цвинтарі, то копали одну велику і хоронили всіх.

Ось таке було життя в 1933 році, не доведи Господи такого знову дочекатись».

Спогад про голодомор жительки с. Велика Стратіївка, Тростянецької громади – Синяк Тетяни Корніївни

«Страшний то був час. Наша сім'я складалася з 8 чоловік – батьки та нас, шестеро дітей. Мені було вже 16 років, то добре пам’ятаю, як страшно страдала наша сім’я і всі люди в селі. До 1932 року в нас було дві корови, плуги, молотарка та інше. Все це у нас забрали, і в тяжкий голодний рік ми ходили на роботу в колгосп. Там нам давали якусь бурду з гороху. Правда гороху там було зовсім мало, а тільки сама вода. Вдома ще було трошки картоплі. Мама варила так, щоб стало на довше, то клала трохи бур’яну. Щавлю не було, і за нього бились. Домашні харчі кінчились дуже швидко, начали їсти тільки бур’ян. Батько і троє братів – Дем’ян, Іван і Петро спухли з голоду і скоро померли. Решта нашої сім’ї, як могли ходили на роботу в колгосп ради тої бурди, що давали по черпаку на полі. Повертались додому і залазили на вишню, рвали листя і їли. Так на тих бур’янах і вижили. Коли ж давали їжу на полі, то старались відбігти подалі, бо ті, хто був дужчий, видирали їжу. Один з наших односельців Сава, здоровий був чоловік і страдав від голоду. Одного разу в обід, він взяв і відігнав усіх від котла. Люди боялись підходити, а він черпаком виїв все з котла. Там було відро тої бурди, він з’їв усе. Відділок взнав і чоловік дуже кричав від болю, але ніхто до нього не підходив, бо він же нас обідив, об’їв. Там він покрутився по землі, покричав і вмер.

Люди старались йти з села десь в поле чи ліс. Там ще були бур’яни – молочай, лобода, бо в селі вже все повипасали, лишилось ще листя на дереві. Пропали в селі коти і собаки. Та що там казати, люди їли і людей. Фамілій я їх не пам’ятаю. Знаю, що люди ці були кумами. Жінка ходила до них, там вони їли і пили, вона ще дитині приносила харчі. Одного разу ця жінка знову прийшла до кумів. Сиділа, говорила, а потім хазяї сказали грати в жмурки. Зав’язали цій жінці очі і зарізали її. Ніхто б і не знав, де поділась жінка і де дівались раніше діти. Та ходила по селі дівчина. Вона з Буд, просила їсти. Ці люди закликали її до хати і теж хотіли зарізати, але вона дуже почала кричати і якось вирвалась надвір. На крик зібралися люди, зайшли до хати і там знайшли голову куми, а решта її вже була в печі. Потім той чоловік розказав про гру і як вони з жінкою зарізали і дітей з села. Де ті люди поділись з села, не знаю.

Моя тітка, батькова сестра, мала 11 дітей і чоловіка. В голодний 1933 рік вимерли всі. Вона залишилась сама. Їсти в них не було нічого, пухли від голоду і того бур’яну, що їли. Потім жінка почала ходити за село, де скидали здохлих коней. Приносила куски м’яса з тих коней і кидала дітям, вони хто як міг, рвали те м’ясо. Не спаслись, вимерли. Жінка вижила і жила до 73 років.

Таке страхіття прийшлось пережити. Люди мерли і їх ніхто не ховав, як людей, просто виносили в ряднах і складали по 5-7 чоловік в ями».

Спогад жительки села Митківка, Тростянецької громади – Ярової Ксенії Тимофіївни

«В період голоду я була ще дитиною, а той страшний період пам’ятаю дуже добре. Жила я тоді з батьками в селі Четвертинівка. Сім'я наша була багатодітна – 6 дітей. Батько і мати ходили на роботу в колгосп. Там їм давали по черпаку якоїсь юшки. Вони жили на тій юшці, вдома варили бур’яни та зелепухи з ягід. Була в нас корова.

В сусідстві з нами жила баба з дочкою. Баба була стара і від голоду вже не могла виходити надвір. Дочка ходила на роботу в колгосп і одного разу надумалась принести бабі тої юшки, що давали на полі. Принесла додому, а баба нежива. Вона почала кричати. Зайшлися сусіди. Тоді мерців не мили, не вбирали, а так поклали на лави. Вона трохи полежала, потім почала хропіти. Вона не спала, а від голоду в з нею таке сталося. Моя мама принесла їй кружечку молока, напоїли бабу. Після цього вона прожила ще днів 4-5 і померла.

Ховали людей у ями, навіть не глибокі, а такі, які могли викопати голодні і безсилі люди. Складали по кілька чоловік і присипали землею. Багато було так, що люди вмирали і їх знаходили в хаті, що й тяжко було підійти. Закопували прямо в дворі».

Спогади жительки с. Митківки Тростянецької громади – Мудраченко Софії Василівни

«Мої батьки і нас, 8 дітей, жили в селі Митківка. Я вже була дорослою дівчиною в той страшний період. Вдома у нас була корова, то наша сім’я вижили всі. Батьки, крім того, ходили в колгосп на роботу і там їм давали по черпаку юшки з старого гороху. Гороху, правда, там було зовсім мало.

Наші сусіди мали теж по 5-8 дітей. Тоді взагалі сім’ї мали по багато дітей. Діти дуже голодали і багато вимерло. В невеликому провулку жили чотири сім’ї. Мали по шестеро дітей – вимерли всі повністю.

Їли люди все, що бачили. Страшно думати, не те що явити. Їли сліпоту, кропиву, ріпак. Як тільки не труїлись люди.

Одного разу я пішла до тітки, а в неї по сусідству жив чоловік. Казали на нього Гавруша. Він їв людей. Біг за мною і я втікла, бо був би з’їв. Люди замічали за ним, що він ловить людей, то коли пізніше прийшли до нього додому, то знайшли голови. Десь його хотіли забирати, але вночі він десь утік. Так ніхто й не знає, де він подівся. А далі жили сусіди Брижаті, в них в сім’ї було 11 дітей. Сім’я теж дуже страждала від голоду. Батьки зарізали найменшу дочку. Звали її Фросиною. Було їй 11 років. Дуже гарна була дівчинка. Думали, може люди не будуть знати і все казали, що вона кудись пішла, що вони її чекають, а вона все не повертається. Через десь чи два мати готувала їжу, дуже було чути запах м’ясного. Так їх і розкрили.

Голод доводив людей до звірства. Ніхто не знав, що буде далі. Всіма силами хотілося жити. Одні випасали бур’яни, а інші їли дітей. Мерлих зносили, або просто зволікали до ям по кілька чоловік і припорпували землю».

Спогад жительки села Демидівка Тростянецької громади – Наталки Ісаківни Моргун

«Мої батьки мали чимало землі. В період колективізації здали землю в колгосп і пішли працювати колективно. Працювали до голоду. Потім наш батько покинув сім’ю і ми з мамою жили у діда. Жити було тяжко, бо було то не життя, а мука. Лягали і вставали з думкою про їжу. В квітні 1933 року моєї мами не стало, її зарізали. Ця сім’я, що різала людей, жила біля церкви. Про це ніхто в селі не знав і навіть не міг подумати. Одного разу хазяїн цієї хати прийшов до нас додому і сказав мамі, що він купить верстат у нас, щоб ткати полотно. Мама пішла до нього, бо він сказав, що віддасть гроші. Мені мама сказала, що йде по гроші, але більше не повернулася.

Через три дні в селі була крадіжка, в якій запідозрили того чоловіка. Міліція пішли робити обшук і під час обшуку міліція знайшла м’ясо людей, складене в діжці. Того чоловіка били і він признався, кого зарізав. Потім вийняв з ями, мабуть, голів шість – і мама. Дочка цього людоїда казала, що мама впала на косу і перерізала собі шию. Страшна виходка.

Людоїда з жінкою забрала міліція. Йому прив’язали відрізану ним голову на шию і в рядні він ніс мамине тіло. Людоїди ці повмирали в тюрмі. Скоро після цього помер мій дід. Крім голоду, мучила його туга за мамою, а батько забрав мене до себе».

Спогад

«Мені було 9 років у 1933 році. Я тоді навчалася в 2 класі. Школа моя була на сучасній території райсільгосптехніку, в колишній попівський хаті. Парти у нас були не пристосовані для письма за віком дітей, діти сиділи за ними не по росту своєму. Кришок у парт не було, вони не відкривалися. Діти були погано одягнені, взуті, голодні, хліба не бачили. Їли вдома лободу, навіть брагу. Вони ходили до бражних ямів, брали густішу брагу, пекли з тієї браги млинці з листям лободи. До речі, в той час робили спирт з кукурудзяних зерен, пшениці, ячменю. А люди в той час голодували, діти і старі люди з пухлими ногами, підпухлими очима. Пам'ятаю, ідеш зі школи, а на вулицях лежать люди мертві та напівмертві. Приходиш додому, а по вулицях лежать люди, особливо малі діти та старі немічні люди. Я була ще не доросла, а тому я не розуміла в той час значення цієї голодовки. Я думала, що так було треба, щоб люди голодали.

Вчили нас учителі добрі, лагідні. Я пізніше зразу зрозуміла, що моя вчителька така була голодна, як і ми, коли вже і я стала учителькою в 1946 році. Коли я роздавала дітям допомогу і кусок хліба з домішками та стакан кефіру, то сама дуже хотіла їсти.

Я запам'ятала на все життя такий випадок, коли був у 1933 році голод, то у нас спочатку була кукурудза, але це було вже велике багатство, хоча її було мало. Батько нам жарив кукурудзяні півники. Ми несли їх як золото, дуже хотіли їх з'їсти негайно, але я несла їх до школи, щоб виміняти їх на кусок хліба. Але ця розкіш була недовго, закінчилася кукурудза і мама сказала, що вже немає кукурудзи і прийдеться нам помирати з голоду. Я була ще мала і сприйняла це дуже близько до душі. Зі мною на парті сидів хлопчик Міша. Він завжди в мене міняв хліб на кукурудзу, прожарену в півники. А коли в мене їх не було, то він мені хліба не давав. І ось одного разу я чергувала в класі з дівчинкою (прізвище на називаю, щоб не обідилася). Ми вирішили під час перерви вкрасти той хліб, що був замотаний в бумазі. Та бумага розгорнулася і хліб дивиться на нас, він був з маслом, а зверху з повидлом, він так пахнув, що ми не втрималася і взяли той хліб і пішли в туалет. Там його з'їли і швидко повернулися до класу. Цей хлопчик, до речі, був єдиний у класі, щоб був забезпечений добре матеріально. Коли він повернувся з вулиці, то захотів їсти. Він до парти, а хліба немає. Він підняв руку і сказав учительці, що в нього вкрали хліб. Учителька вияснили, хто чергував, запитала, чи виходили ми на шкільний двір. Як тепер розумію, що вона дізналася по нашій поведінці, що це ми, але вона нічого не сказала, а зробила вигляд, що не знає, хто, але нас попередила, щоб ми обидві не виходили разом, а поодинці, а хлопчику сказала: «Ти прийдеш додому і мама тобі дасть другий кусок». І розпочала вчителька урок. Ми в той час так переживали, що більше цього ніколи не робили, хоч які були голодні».

Спогад

«Урожай 1932 року був непоганим, але курс за суцільну колективізацію, розкуркулення, масове вилучення з біржі у селян, призвів до катастрофічних наслідків. Перші прояви голоду стали відчутні восени 1932 року, але жахливих розмірів голодомор набув на початку 1933 року. Оксана Павлівна розповідала, що село мало жалюгідний вигляд. У крамницю нічого не завозили, на вулицях не було видно котів, собак. А вздовж дороги лежали трупи чоловіків, жінок, дітей і ніхто не звертав на них уваги, адже не знав, що буде з ними завтра. Лише зрідка проїздили підводи, скидали трупи та вивозили за село до спільної ями. Люди були схожі на кістки, обтягнуті шкірою, адже тижнями нічого не їли, тому просто фізично не могли виходити на роботу. Для того, щоб вижити, врятувати дітей, Оксана Павлівна як і більшість односельців ходила на колгоспне поле в пошуках гнилої картоплі, до річки, де збирала ракушки, варила їх і йшла до спиртового заводу, який на той час був чи не останньою надією на виживання. У той час, як люди голодували, Немирівський спиртзавод переробляв на спирт відібрані у людей останні запаси збіжжя.

Голодомор 1932-1933 років став важким випробуванням для народу. Борючись за життя, люди не зупинялись ні перед чим. Нерідкими випадками було людоїдство, трупоїдство. Оксана Павлівна пригадує, як у селі Березівці від голоду чоловік з'їв свою дружину, а у селі Мухівцях стався такий випадок: вдова у пошуках хоч якоїсь їжі, залишила двійко дітей у сусідки, щоб та доглядала їх. Колись повернулась жінка, дітей не застала, на що сусідка й відповіла, що діти нагодовані і десь граються. Два дні довелося чекати жінці, сподіваючись на повернення дітей, та даремно, вони ніколи більше не повернулася до матері. Сусідка порізала дітей, закопала до ями, але не встигла їх з'їсти. Картини страхіть описати дуже нелегко.

У брата чоловіка Оксани Павлівни від голоду вимерла вся сім'я у складі п'яти чоловік. Незабаром прийшла весна, дякуючи Богу, тоді Оксана Павлівна почала ходити до лісу по ягоди, а коли поколосилося жито, крадькома приносила колоски додому. Селяни зрозуміли справжні причини голоду, але довгі роки змушені були мовчати».

Коротка характеристика життя людей села Юрківці у 1933 році із розповідей старожилів

«На той час у селі працював спиртзавод і відгодівельний пункт по відгодівлі великої рогатої худоби. Більшість дорослих громадян села працювали в колгоспі на різних роботах, важка фізична робота була в карері та в колгоспі. Робітники карера, спиртзавода та відгодівельного пункту отримували карточки на хліб, муку, і дозволено їм було використовувати для харчування відходи виробництва. Колгоспники і сільська інтелігенція харчувались з підсобного господарства, частина господарств тримали вівці, птицю. Основна маса людей їли бур'ян, збирали в Дністрі молюски, на спиртзаводі брали брагу. У той час завод працював на хлібові. Село вимирало цілими сім'ями. Були випадки, коли фізична робота знесилювала людей і вони непритомні падали, одні виживали, інші помирали. Не дивлячись на голод, в селі працювала школа, клуб. Урожай пшениці в 1933 році був великий і тільки на початку серпня колгоспники її отримали. Після жнив харчування людей покращилося».

Спогад Василя Миколайовича жителя села Носівці Гайсинського району

«Знищення куркуля як класу, стало провісником великого горя. Голод звалився на голови людей несподівано. У 1932 році був ніби непоганим врожай, та хліб з села вивезли, а людям не залишили нічого.

«Червона мітла». Обідно, коли всі шляхи до порятунку перекрили. Скільки людей померло – не пам'ятаю. Голодували всі і смерть приходила в кожну хату. У сусідньому селі були випадки людоїдства, люди вже не ходили, а повзали, як ті черв'яки. Всім хотілося їсти, а їсти не було що. З'їли вже картоплю, і лушпайки, і котів, і собак, і горобців. Лишився тільки важкий сум, що немов перекотиполе, котився від села до села та мертві, мертві, мертві… Вони, бувало, так і лежали, ніби не люди. Особливо дошкуляв голод дітям, багато їх осиротіли, повмирали в сім'ї, як ті пташенята на морозі».

Вінницький район село Лука-Мелешківська, спогад жителя

«Ми були сироти, в мене був брат і три сестри. Дві сестри і брат померли в голодовку. Ями не було кому викопати, а хто міг викопати, то копали тільки за їдло. В яму кидали по 10 чоловік мертвих.

Все-таки я і сестра вижили. Ми збирали лушпайки. А коли стало колоситься жито, то зривали колоски, молотили, терли в макітрі і варили суп, а котрі колоски більше достигали, то терли і пекли млинці. Ноги від голоду були такі опухлі в мене і в сестри, що тріскала шкіра і текла якась юшка. Ідеш вулицею і страшно дивитись: той іде і впаде, бо сил немає і ніхто не допомагає встати, бо сам ледве йде, той лежить під тином і просить дати що-небудь в рот кинути, того можна побачити мертвого. Дуже тяжко було дивитись на малих дітей, вони були опухлі, як колоди і тільки промовляли слова "Дайте кусок млинця, хочем їсти".

Дай Боже, щоб більше такого не бачили і ми, і діти. Бо немає нічого страшного на світі, крім голоду».

Поліщук Лукія Володимирівна, Іллінці

«Да! По-різному приходилось! Їсти не було що, ще й чоловік в Сибірі. Поїхав на заробітки, але не по гроші, а щоб було чим годувати дітей малих. Тоді їх у мене троє було – Іванко, Ганнуся та Василько. В них пухли ніжки від голоду. Щоб прогодувати вже немалу сім'ю, ми пекли млинці з липового листя, від цього на ній кілька років не було листя. Одного разу я понесла в Іллінці дрова продавати, добрячу візку взяла, чи може так здається, адже сил зовсім не було. Поміняла на зерно, повернулась додому зовсім стомлена голодом, хата рідна зустріла мовчанкою, помер Іванко. Не пережила голоду також і Ганнуся, вона померла через кілька місяців.

Літом почав допомагати Василько, він допомагав по господарству: доглядав за козою, єдиною на той час надією, пас кози і односельчанам, які інколи платили, чим мали. На наступний рік пішли ми з жінками-односельчанками весною у поле, а коли я повернулася, побачила, що лежить мій Василько. Більше він не встав. Ситуація, в якій він жив, голод, примусили його до самогубства. Він повісився».

Кумбабенко Павло Володимирович, проживає в селі Дашів, 1909-го року народження, учасник Великої Вітчизняної війни

«Я в той голодний 1933 рік проживав у селі Дашів. Жив з матір'ю і двома сестрами. Страшний той був час. Люди витягали спайки зі ставу і їли їх. Тоді працював я в на ремонтному заводі токарем, получав 12 кг муки на місяць. Заробітки великі були, але купити нічого не можна було. Були випадки людоїдства. Одна жінка зарізала свою дитину, зварила холодець і з'їла. Їсти не було зовсім нічого, хіба що ходили в чайну і там брали баланди.

Пам'ятаю, було це навесні, пообідавши, виходимо із чайної, розтавав сніг і текла велика вода. Раптом ми побачили в цій воді людське тіло, це була жінка. Знесилена, голодна. Ми її підняли, але життя в ній вже не було, так і померла бідолашна на руках.

А на полях було повно хліба. Таке страшне життя було. Влітку 1933 року я поїхав у Москву, працював там також на ремонтному заводі, жив у гуртожитку. В Москві було все: і хліб, і до хліба. І хоч дороге, але було. Посилав додому хліб, але не більше 8 кг, бо більше не дозволяли. Дякуючи тому, що я був у Москві, я і вижив. Пройшов війну до самого Берліну, багато бід зазнав за життя, нелегким воно видалось».

Вчителька Скоропад Марія, Іллінці

«У 1933 році я працювала вчителькою у Варварівський початковій школі, що в Іллінецькому районі. Вела перший клас. Той тяжкий рік я ніколи не забуду. Особливо запам'яталася мені весна 1933 року. Мої першокласники систематично відвідували школу, любили мене, бо і я їх любила. Робила все, щоб полегшити їх важкий стан. Пригадую, коли продзвенів дзвінок і я заходила до класу, на мене з сумом дивилися бліді, худенькі діти з підпухлими оченятами. І що б я їм не розповідала, які би картинки не показувала, вони все сприймали байдуже, спокійно. Їхня увага була звернена до дверей, звідки доносився запах кулішу, який школа варила. І під час перерви один раз в день давала дітям.

Були випадки, коли я робила перекличку і хтось був відсутній, то діти повідомляли, що Олесь чи Катруся вже не прийдуть, вони померли чи померла їхня мама. Під час перерви, як би не гріло весняним сонечком, діти не виходили з класу, а підходили до мене і жалілася, що в них давно нема хліба, а чиясь там мама забила собаку і кота, зварила і з'їла, а ті хворіли, бо мама Оксанки напекла млинців з бурякового насіння і всі сім'єю лежать хворі.

Я розважала дітей, скільки могла. Я ще була дуже молода і не розуміла, чого і справді люди пухнуть з голоду, а в дітей підпухають оченята, що їм важко писати, дивитися в книжку. А в класі на стіні висить здоровий кольоровий портрет Сталіна, який з усмішкою тримає маленьку дівчинку. Важкі були часи».

У «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні (Вінницька область)» є інформація про те, скільки у кожному районі області померло людей. Але це лише офіційні дані…

Барський район – на сьогодні встановлено імена 1288 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 1 тисяча людей).

Бершадський район – встановлені імена 2450 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули близько 6 тисяч людей).

Вінницький район – встановлені імена 2944 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули близько 5 тисяч людей).

Гайсинський район – встановлені імена 2944 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 3 тисячі людей).

Жмеринський район – встановлені імена 2870 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 5 тисяч людей).

Іллінецький район – встановлені імена 4023 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули майже 6 тисяч людей).

Калинівський район – встановлені імена 4410 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 8 тисяч людей).

Козятинський район – встановлені імена 4750 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 11 тисяч людей).

Крижопільський район – встановлені імена 2900 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули 3 тисячі людей).

Липовецький район – встановлені імена 2823 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули 6 тисяч людей).

Літинський район – встановлені імена 1750 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули 8500 людей).

Могилів-Подільський район – встановлені імена 3382 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули 7500 людей).

Мурованокуриловецький район – встановлені імена 2444 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 3 тисячі людей).

Немирівський район – встановлені імена 3027 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули майже 4 тисячі людей).

Оратівський район – встановлені імена 4377 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули 8500 людей).

Піщанський район – встановлені імена 198 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 200 людей).

Погребищенський район – встановлені імена 8380 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 10 тисяч людей).

Теплицький район – встановлені імена 298 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули майже 10 тисяч людей).

Тиврівський район – встановлено імена 1123 чоловік (за різними даними за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 4 тисячі людей).

Томашпільський район – встановлено імена 422 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 1 тисяча людей).

Тростянецький район – встановлено імена 3525 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули більше 3 тисячі людей).

Тульчинський район – встановлено імена 1527 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули майже 2500 людей).

Хмільницький район – встановлено імена 3310 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 3 тисячі людей).

Чернівецький район – встановлено імена 767 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 700 людей).

Чечельницький район – встановлено імена 1190 чоловік (за різними даними у 1932-1933 роках від голоду загинули понад 1 тисяча людей).

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info, Ірина Юшко, фото з мережі Інтернет

Підписуйтесь на Вінниця.info в Telegram
Теги: Голодомор спогади 
Матеріали по темі