Після випуску з дитбудинку вінничанин за кілька років налагодив власний бізнес у Києві

Замість того, щоб навчатися, випускник дитячого будинку  кинув все та поїхав мандрувати Україною. Продавав надувні кульки у гастролюючому цирку. Але кочівне життя швидко набридло. За два роки налагодив власний бізнес. Як це вдалося та давалося 19-річному вінничанину Юрію Гончарову? Вінниця.info продовжує публікацію історій звичайних людей, які йдуть до поставлених цілей попри складні обставини. 

«Ще у початкових класах мама-одиначка була вимушена віддати мене на виховання у дитячій будинок. Вона була занадто молода, житла не було, грошей відповідно також. Про це особливо ніде не афішували. Та якось я прийшов до колишніх однокласників у звичайну школу. Хтось з їхніх батьків про це дізнався. І чомусь розповіли своїм дітям. Пам’ятаю,  як тоді з мене сміялися і принижували. Було дуже боляче. Крім того, щоб на них образитися, я нічого не міг. Звідси взявся комплекс. Рідко кому хотілося зізнаватися, що був вимушений жити без мами у спеціальному закладі», - розповідає свою історію Юрій.

У дитячому будинку хлопець пробув до завершення 9-річної шкільної освіти.

«Любив завжди  куховарити. Свої здібності випробовував на вихователях та дітях з нашої групи. То вареники наліплю, то піцу спечу. Всім подобалося. Вирішив поступати на кухаря в училище. Спокійно вилетів з тепленького гніздечка дитячого будинку у холодну невідомість самостійного життя. Та після перших днів навчання отримав пропозицію поїхати з цирком на гастролі по Україні. Запросили продавати надувні кульки. Підрахував, що буду отримувати по 70 тисяч гривень за рік. Для мене це були велетенські гроші! Склав план, жити буду спільно з робітниками цирку. Їсти по-мінімуму. Бо хотілось щось заробити і мамі допомогти. Вона на цей момент народила молодшу сестричку, вони жили у напіврозваленій сільській хатинці», - продовжує хлопець.

З цирком Юрій промандрував близько року.

«Подобалася те, що побачив Україну. Ми проїхали практично всі міста. Окрім Криму. Бо тоді якраз розпочалася анексія. Ще подобалася робота з людьми. Вдавалося продавати найбільше товару. До мене у чергу ставали, так з клієнтами ладив. Керівники мені довірили реалізовувати іграшки та різні дрібнички. І відтоді у мене з колегами розпочалися проблеми. Відчуваю, що мені просто заздрили. Бо мав найбільший заробіток. У мене навіть гроші крали. Намагалися підставляти. Коли ми зупинилися в Одесі, випадково познайомився з продавцем гранатового соку. Він його чавив на Привозі. Давид кілька разів просив його підмінити. Коли повертався, у мене завжди вже було продано кілька літрів соку. Він запропонував мені роботу. Я вирішив залишитися. Цирку помахав рукою. Без зайвих докорів. Адже з дитинства мріяв жити біля моря», - пригадує.

Пропрацював реалізатором Юрій недовго. Швидко зрозумів принцип заробітку. Придбав обладнання та продовжив працювати самостійно.

«Орендував квартиру, палатку на ринку. Платив за все сам. Сам купував фрукти для роботи. Пам’ятаю, як змайстрував самостійно прилавок. Він був трішки смішний, але вирішив прикрити це все рекламою. Виглядати стало набагато красивіше. В такому ритмі пропрацював кілька місяців. Потім виникли деякі непорозуміння з власником ринку. Подумав, що в Одесі гранатового соку продають дуже багато. А от у Києві не так багато конкурентів. Зібрав речі. І уперед до столичного життя. Знайшов місце на ринку біля станції метро «Харківська», - каже. -  Бізнес пішов. На ринку зустрів кохану, з якою тепер живемо разом. Нещодавно їздили відпочивати у Єгипет. Я запросив туди і маму з молодшою сестрою. Там їх і познайомив. Думаю робити дівчині пропозицію. Упевнений, зможу потягнути сімейне життя. Заробітком ще ділюся з мамою. Хочу збудувати великий будинок, де б ми розмістилися всі. Інколи висилаю сік у Вінницький онкологічний диспансер для дітей, які виховуються у проблемних сім’ях. Звичайно, що безкоштовно. Бо люди мають допомагати один одному».

Вінниця.info (фото надані Юрієм Гончаровим)