Персоналії

Сергей Лилов: Сила взрывов была такая, что служебный УАЗ в одно мгновение развернуло на 180 градусов

19 травня 2010, 12:02

Його арештували 8-го травня по дорозі на аеродром, де полковник Сергій Лілов мав особисто доповідати тоді ще прем’єру Віктору Януковичу про пожежу та вибухи на складах Новобогданівки. Але замість трапу державного літака він побачив наручники і ще не знав, що за підпалену солдатом портянку його чекають 2200 днів за гратами і мільярдні претензії Міноборони. Та весь цей тріллер, за яким 6 років тому із острахом спостерігала вся Україна, для Сергія Миколайовича позаду… Бо 7-го травня перед ним відчинились ворота виправної колонії і в ці дні полковник Лілов вже у Вінниці та Калинівці за допомогою сім’ї та друзів намагається повернутись до нормального життя. Своє перше інтерв’ю на волі останній командир Новобогданівки дав буквально через кілька годин після свого звільнення…

 

- Як вас зустріла дружина, сини, воля?

- Я дуже чекав цього моменту, але на календарику не закреслював днів як солдати роблять перед дембелем… Бо знав, що 7-ме число настане, я заберу свої речі з камери і нарешті обміну свою жінку. Передати словами цю мить мабуть неможливо, бо все було сказано очима, сльозами радості та дотиком рук…

 

- І якими були ваші перші слова?

- Знаєте, я сказав Аллі - «Дякую, що дочекалась! І дякую долі, що звела з тобою 26 коків тому! Я так люблю тебе!»

 

- Це правда, що у Новобогданівку ви перевелись із Калинівки і тепер знову сюди повернулись?

- Так, до командування військовою частиною №2985 я служив під Вінницею і на момент трагедії 4,5 роки успішно керував збереженням і охороною 5000 вагонів боєприпасів. Але той день перевернув усе моє життя і тепер чесно кажучи хочеться забути його як страшний сон. Адже до першого вибуху за моїми плечима був уже 31 рік служби в армії, 20-го квітня я планував йти на пенсію, але після розмови із безпосереднім начальником погодився ще послужити батьківщині… Зараз про це можна говорити і жаліти, але назад вже нічого не повернеш! Якийсь незрозумілий фатум таки дістав мене і мою родину, бо перед трагедією ніщо не віщувало біди. Життя і служба йшли по плану, точніше сказати по військовому уставу, але одна іскра – і пішло шкереберть!

 

- Вам не страшно було «сидіти» на цій пороховій діжці?

- Взагалі то частина була передбачена для зберігання лише тисячі вагонів боєприпасів, але коли розпався Союз і з Угорщини почали вивозити радянську зброю тут у Новобогданівці було стільки «добра»… Щоб ви собі могли уявити масштаби скажу, що на початку там ніде ногою було стати. І все це було штабелями складено, які щовесни після сходження снігу починало валитись, падати… Тому весь час своєї служби я займався перш за все наведенням порядку на полігоні, систематизацію боєприпасів, їхнім складуванням, утилізацією… Зроблено було багато і буквально за тиждень до трагедії – 25-27-го квітня 2004-го я доповів у Генеральному штабі по деталях перспективного плану в Новобогданівці на 10 років вперед … Не секрет, що боєприпаси там були всі застарілі чи заборонені до використання. Але коштів та сил на задовільне утримання цих арсеналів завжди бракувало і всі командири таких частин були та залишаються своєрідними заручниками вибухонебезпечної ситуації… Таким заручником був і я!

 

- Ви пам’ятаєте той день вибуху чи хочете його забути?

- Все перед очима як буцім то відбувалось учора… Бо зранку я був у Мелітополі в казначействі – займався фінансовими справами частини, а на території працювали наші бійці та відкомандировані з 23-го квітня солдати в іншої частини… І саме через грубе порушення пожежної безпеки все і сталось… Вже потім, коли в суді я зустрівся з тим рядовим – Олегом Селіним він мені розповів, що проніс на територію запальничку, цигарки та знайшов ту портянку! Точніше кажучи, це була тканина, яку використовують для закладки порохів 203-міліметрового снаряда. Але вона м’яка – метр на метр і він вирішив її розпустити на двоє – на онучі. Спершу він намагався запальничкою буцім то обпалити краї, але коли перед обідом прийшов старший – солдат злякався, затоптав її ногами і закинув під штабель із боєприпасами… Сам пішов їсти в столову, а вже за півгодини вітер роздув цю ганчірку і почалось…

 

- Це було схоже на війну?

- Коли я за 15 хвилин негайно повернувся на територію частини, бо штабеля вже горіли та рвались… Сила вибухів була така, що службовий УАЗ в одну мить хвилею розвернуло на 180 градусів. Головне завдання в такі хвилини – вивести 500 людей! Пожежу ще гасили до тих пір, поки не почались зриватись снаряди. Згодом на територію запустили танк, але він не дійшов метрів 200 до епіцентру пожежі… Взагалі то він мав розворушити ці штабелі боєприпасів, але міг стати для екіпажу братською могилою. Їх врятувало те, що від вибуху танк заглох і його негайно покинули… Серйозно рвало і горіло в той день з обіду десь до п’ятої вечора… Потім вибухи стали не ритмічними і трагедія пішла на спад. Більшість людей із сусідніх сіл тікали самі чи вже організовано евакуювались через загрозу розльоту на сотні метрів реактивних снарядів. Наш караул також із зброєю покинув пости і вже здавав автомати у відділки міліції… Але якимось дивом на КПП частини пробилась під вибухами і осколками «швидка» аби забрати поранених. Цим людям я б постави пам’ятник!

Коли перша хвиля вибухів минула через півтори години на танку ми об’їхали територію частини і знайшли 4-х солдатів живими, але дуже переляканими. Один сховався в караулці, інший – у сховищі. За всіма підрахунками на місці частини мали залишитись лише велика воронка. Але реально згоріло чи підірвалось до 10 відсотків усіх боєприпасів і це врятувало ситуацію… Бо в ті години земля буквально йшла з під ніг, осколки не вали підняти голову, черговий по частині лежав під одним деревом, мій водій - під шовковицею, я стояв у дверях житлового під’їзду військового містечка і мене контузило… Це було страшно, але людських жертв дивом вдалось у никнути і тепер на цих вільних від зброї 300 гектарах лісники планують розводити фазанів.

 

- Ви тоді ще не думали про тюрму, сім’ю і суд?

- Квартира наша згоріла, одного сина дружина знайшла лише через добу, а про мене їй хтось сказав – «Сергій застрелився!» Але ні про що таке я жодного разу не думав… Сталось те що сталось! Звісно, потрібно було в середині квітня йти на пенсію і цього б усього не було зі мною. Жаль було в першу чергу рідних, бо тоді ще ніхто не знав про реальні масштаби та наслідки.

 

- Коли вас арештували?

- Це було на другий день після пожежі, коли за мною приїхала чорна «Волга» і я мав їхати в аеропорт зустрічати прем’єр-міністра та доповідати Віктору Федоровичу про ситуацію. Але буквально за 200 метрів до літака авто повернуло до військової прокуратури і мене взяли під варту. Слідство тривало більше двох років, слідчих було більше сотні, справа нараховує 300 томів і мене намагались зробити «відбувай лом»… Спершу обвинувачували по 7-ми статтях, в тому числі й двох особливо «важких». Мені «світило» 10 років із позбавленням звання, пенсії та всього-всього. Мені полковнику 6 років, як і рядовому солдату… І я дуже вдячний судді, який вчитувався в кожний рядок обвинувачення. Бо спочатку збитки були оцінені в 3,5 мільярди гривень і щоб їх відшкодувати мені потрібно жити років 300-400! Після кількох ревізій суму зменшили, але як мені сказали «Мільярд туди – мільярд сюди? Яка вам вже різниця!»

Та мене неприємно вразили свідчення кількох своїх підлеглих, які під час слідства всю провину скинули на мене і вже через півроку їх «відбілили»… А я сів!

 

- Як пройшли ці 6 років в камері?

- Перших півроку – повна ізоляція і самотність, бо слідство тривало і мені нікуди не викликали. Потім читав усі 300 томів слідства, був суд… За цей час довелось побувати в 9 слідчих ізоляторах, а останні 8 місяців чекав волі на міліцейській зоні – в таборі для колишніх правоохоронців… Життя за гратами не мед, але і там є нормальні люди. Читав книги, підтримував фізичну форму, чекав побачень із дружиною і синами, мріяв про це 7-ме травня!

 

- Як тепер плануєте нове життя після тюрми?

- Я дуже вдячний сім’ї, родичам, друзям, що вірили в мене, чекали і приїздили на побачення. Житло?

Наш під’їзд в Новобогданівці із квартирою завалився, все добро згоріло і пропало, але компенсації як «вороги народу» ми не отримали. Живемо в Калинівці, де служить старший син Олександр. Молодший – Ілля працює на АЗС, дружина Алла Анатоліївна мріє повернутись в медицину. А я? Морально дуже важко, бо я все зробив для що міг для частини і солдатів… Але хто міг знати, що загориться ця портянка?

Поки що важко знаходитись серед великого скупчення людей – на базар не ходжу. Бо за гратами звикаєш до самотності, коли поряд лише стіни і двоє сокамерників.

А ще збираюсь поїхати в Новобогданівку на місце, де раніше була частина, якій я віддав 10 з половиною років життя – 4,5 на службі та 6 - по таборах!

Може колись напишу книгу про все це, але не тепер… Бо документів залишилось томами, але потрібно все це осмислити. Бо в дружини дід полковник, батько полковник, чоловік полковник і вже син – старший лейтенант і служить в Калинівці на складах боєприпасів… Так що військова династія не перерветься, а від долі нікуди не втечеш…

 

 

Нагадаємо, що в 2008-му році військовий суд Дніпропетровського гарнізону виніс вирок колишньому командиру військової частини 2985 Сергію Лілову і колишньому солдату термінової служби Олегу Селіну, яких визнано винними у вибухах військових складів під селом Новобогданівка Запорізької області 6-9 травня 2004 року і засуджено до 6 років. Тоді засуджені своєї провини не визнали і військовий суд задовольнив позов в/ч 2985 до Лілова і Селіна на суму 2 млрд. 291 млн. 705 тис. грн. Позови потерпілих від вибухів під Новобогданівкою суд задовольнив частково. Через велику кількість матеріалів кримінальної справи виголошення вироку тривало 8 днів! Полковник Лілов та рядовий Селін відбували покарання у колоніях суворого режиму…

 

Записав Роман Ковальський, ВИННИЦА.info

 

Матеріали по темі