Суспільство

Щоденник війни: історії людей з Бахмута, Маріуполя та Авдіївки, яких прихистила Вінниця

30 квітня 2022, 16:53

Щодня на Вінниччину прибувають переселенці з Донецької області, Миколаєва, Харкова. Тепер в студентських гуртожитках лишень одні розмови: війна, сирени, та очікування перемоги. В холах навчальних закладів гуманітарна допомога: одяг, ящики із засобами гігієни. В їдальнях кухарі безкоштовно готують сніданок, обід і вечерю. Допомагають усім, хто звертається за допомогою.

Людмила Семенівна приїхала з Бахмута. Їй 73 ріки. Пенсіонерка на власні очі бачила обстріл Краматорського вокзалу і досі не може повірити, що вціліла.

«Я приїхала із Бахмута. Там народилась і прожила все життя. Працювала на різних роботах: прибиральницею, двірником, і покоївкою. Не хотілося покидати рідний дім, але на початку квітня нас попередили, що готується наступ великої російської сили і попросили негайно виїхати. Восьмого квітня вранці міська рада організувала евакуаційні автобуси і я з донькою та зятем швидко зібрали речі і виїхали. З початку війни ми постійно ховались у підвалі», - розповіла Людмила Семенівна.

Жінка спілкується українською. Чутно, що для неї це рідна мова, якою говорить у повсякденні.

«Ми приїхали в Краматорськ о 13 годині дня. Нам сказали, що можна піти до зеленого намету, там дають гарячий чай. Наш поїзд прибуде о третій годині. Він затримувався. Я з рідними сиділа на дворі, дивилась на сонце. Аж раптом крик, вибух. Дивлюся - десятки вбитих, люди лежать стікають кров’ю. Діти поранені, вбиті. Це страшно. Ми дивом вижили», - говорить пенсіонерка.

Уже місяць проживають в одному із студентських гуртожитків сестри-пенсіонерки Тетяна та Олена. Жінки приїхали із міста-героя Маріуполя. Встигли освоїтись, однак, при згадці про рідний дім - з очей відразу сльози.

«Я з народження проживала в Маріуполі, - розповідає 74 річна Тетяна. Працювала в державному інституті з проектування металургійних заводів. Виготовляла проекти металургійним заводам і мені це дуже подобалось. Однак, пенсія в мене була невелика і я пішла працювати на півставки вчителем у школу. Сама виховувала сина, з чоловіками не складалося.

Я не вірила, що може початися війна, а 24-го прокинулась від ракетних ударів. Я жила поруч із заводом «Азовсталь». В мене був приватний будинок, сховища не було, я переїхала в інший район міста до племінниці і до моєї сестри. Потім окупанти поділили місто на сектори і підключилась авіація. В нас був 10-поверховий будинок. Повилітали вікна, відключили воду, світло і газ. Ми бігали під бомбардуваннями на ринок за картоплею. В нас ще були деякі запаси – консерви. Тому ми не голодували. На вогнищі їжу готували, чоловіки рубали дерева. Поруч знайшли криницю і туди ходили за водою. Але бомбили кожний двір, кожний під’їзд. Молода пара лише на кілька хвилин вийшла на вулицю із сховища і їх потім розірвало снарядом. Це дуже страшно, трупи людей по вулицях, і ніхто не може їх хоронити. 17 березня ми вирішили покинути місто. Всі разом зібралися рідні і близькі, і на автомобілях виїхали з міста. Але це було дуже небезпечно. Перед нашою машиною розірвався снаряд. Подумки прощались із життям. На щастя, всі вціліли, і автомобіль був на ходу. Так крізь куряву диму і вогню швидко проскочили і рушили далі. Дякуємо Вінниці, що нас прийняли. Тут неймовірно добрі люди. Ми все життя будемо вдячні за цей теплий прийом і допомогу. Адже пенсія маленька і орендувати житло ми не можемо собі дозволити. Зараз живемо в кімнаті в гуртожитку, чекаємо закінчення війни і мріємо повернутися у рідний Маріуполь», - говорить пані Тетяна.

З Авдіївки Донецької області зміг евакуюватись 62-річний Сергій Іванович. Чоловік оселився в одній із шкіл Вінниці. Дякує за допомогу і водночас не може стримати обурення.

«Побили наше місто, побили наші заводи, магазини. Били там, де скупчення людей. От зібрались люди біля банкомату зняти кошти, окупанти по них вдарили. Потім, де гуманітарну допомогу дають, там теж кілька людей накрили з градів. Перший раз побачив ці жахи війни на власні очі, коли нам привезли воду. Люди зібрались, а вони по нас вдарили. Оглядаюсь - лежать молоді і старі. Мертві. Я був шокований, нерви не витримують. Я сидів в підвалі в себе кілька днів. Мав приватний будинок, сусіди із дітьми в мене переховувались. З градів із мінометів, танків б’ють там нашу бідну землю. Я вдівець сам побудував великий будинок. В мене господарство було, виноград, барани, голуби, теплиці, і довелося все це кинути і тікати», - говорить чоловік.

Сергій Іванович каже: бачив настрій нашої армії, всі в бойовому дусі, готові захищати свій край до кінця. Тому він як і всі не втрачає віри в перемогу!

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info, матеріал підготувала Леся Кесарчук

Підписуйтесь на Вінниця.info в Telegram
Теги: щоденник війни історії людей 
Матеріали по темі