Спогади про Василя Стуса, від його «співкамерника»

 Як Василь Стус із табору «Пермь-36» повертався додому розповів його співкамерник Василь Овсієнко.

Про нашого земляка - поета із Рахнівки Гайсинського району Василя Стуса вже написані томи досліджень, мемуарів та спогадів. Та до нас дійшли далеко не всі вірші з тюремного доробку генія. Саме про ці втрачені та віднайдені рими Стуса-в’язня розповів вінничанам і студентам із Донецька, що переїхали до Вінниці, сусід по койці у табірному бараці, «однокамерник» великого поета-шестидесятника і його тезка — Василь Овсієнко... Той самий Овсієнко, що в листопаді 1989-го їздив із друзями до табору особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Пермської області забирати тіло Стуса на батьківщину — в Україну.

Як вам вдалось домовитись із росіянами про перепоховання Василя Семеновича? Це правда, що вам різали колеса і погрожували біля секретної могили №9?

 Лише тепер я розумію, що свою місію українця перед Батьківщиною і Богом я вже виконав — викопав із побратимами останки Василя там і привіз їх сюди... Хвилин 20 про ці події є у документальному фільмі вашого земляка Станіслава Чернілевського. Це було важко — фізично і морально, бо всі нерви довелось взяти в кулак і зробити цю важку чоловічу роботу. Ми її зробили! Перешкоди були різні — від міліції, що зупиняла нашу машину із цинковими домовинами і звинувачувала тоді водія в аварії, в наїзді на хлопчика у Пермі... Потім нам прокололи всі 4 шини, аби Стус не міг “виїхати” додому на свій похорон 19 листопада... Перед цим у вересні того року нам не дали викопати останки Василя “через несприятливу епідеміологічну обстановку”... Мабуть, той таємний закон совєцьких таборів та влади ще діяв тоді. Бо, згідно з ним, якщо в’язень помирав у таборі чи лікарні, то він мав добути свій “срок” навіть у землі, на тому світі за колючим дротом! І забрати тіло можна було лише після закінчення терміну... Ось там ми, живі, вже були вільні, а мертвий Стус ще був під арештом! Але звісно, що це ніде не афішувалось...

 До речі, Василь дійсно був похований під коликом із номером “9”. Між ним та іншим українцем Юрієм Литвином (№7) у восьмій могилі покоївся вірменин Ішхан Мкртичан... І коли ми почали викопувати хлопців, були вкрай здивовані, що могила вірменина вже пуста! Бо патріоти з Вірменії забрали тіло Ішхана додому ще за 7 місяців до нашої місії і попри всі заборони провезли його через весь Союз.... 

 Чого ми досі не знаємо про Стуса?

 Я не хочу в це вірити, але його вірші за останні 5 років у таборі, можливо, втрачені назавжди... Бо на початку 84-го року в його камері я бачив більше 100 написаних, завершених віршів верлібром та були там переклади. Тоді він їх ще не називав збіркою, яка у 85-му стала «Птахом душі» і містила, за словами самого Стуса, до двохсот віршів... Чи втрачені вони? Не знаю і поки буду живий — шукатиму їх. Бо дотепер із стусівського «Птаха» збереглось лише 6 віршів, 39 листів та окремі клаптики паперу із так званого таборового зошита. Хіба це не злочин російської імперії проти української культури? Бо Василь в ті дні писав у одному з листів: “Які добрі вірші спадають тут мені на голову! Без запаху, без конкрецій, як сяйво Жар-птиці, як теплий весневий дощ із вищої сили духу, від Бога!” Знаєте, він навіть після карцеру, де не кожен витримає тортури, холод та самотність, залишався серйозним, із задумливими очима, і його мозок працював як сучасний комп’ютер... Він був весь сам у собі, він не знав перепочину, вдень працював як всі, а ввечері писав дрібненько свої вірші. Він думав над ними щохвилини. Ось вони! У Мордовії я переписав його “Білий зошит” і вивіз їх на Україну. Жалію, що не переписав їх всі тоді чи не вивчив напам‘ять. Бо вони — справжній скарб!

 Може, ці вірші досі лежать в архівах КГБ?

 Вже після його смерті син Дмитро і вдова Стуса Валентина звертались до російської влади із вимогою повернення рукописів поета-в’язня та особистих речей. Але відповідь прийшла скупа як постріл — що всі речі Василя та його папери буцім-то знищені разом із ліквідацією табору в Пермському краї.

 Та місцевий поет Юрій Бєліков із Чусового давав оголошення в тамтешній пресі із зверненням до колишніх наглядачів табору — поверніть чи продайте нам ці рукописи. Бо відомий випадок, коли один енкаведист за наказом знищив лише 25 сторінок із машинопису спогадів Антоненка-Давидовича, а решту приберіг... І згодом він продав його родичам за тисячу доларів! Тому Україна готова була і досі бажає викупити цю збірку чи її фрагменти, бо цей творчий спадок неможливо оцінити доларами чи рублями! Тим більше, що досі живим, ймовірно, є російський кадебіст Ченцов Володимир Іванович, який тоді в таборі вів тему Стуса і його творчості... Я розумію, що нині йде війна із Росією і країні не до віршів. Але до війни наша українська влада, якби вона була серйозною і патріотичною, могла б вимагати повернення цього спадку Стуса додому.

- Це правда, що вас більше не пускають в Росію в той табір, де ви сиділи із Стусом?

 Мене справді зняли росіяни із потяга на Москву без пояснень. Мабуть, бояться правди, яку я можу розказати про їхній режим тоді й тепер. Цікава мені одна річ - раніше мене возили в Росію під конвоєм, а тепер навіть без кайданів туди не пускають! До речі, їхні прикордонники нічого пояснити не могли, вони виконали свій обов’язок сумлінно. Поки жодних пояснень я не маю. Я звернувся до Надзвичайного і Повноважного посла Росії в Україні пана Зурабова, але відповіді досі не маю. Чому я персона нон-грата для них? Очевидно, що відповідні служби в Росії стежать за тим, що я пишу. А пишу я про колишніх політв’язнів, пишу правду. Публікую їхні інтерв’ю, інколи виступаю з публіцистикою, і доволі гострою, де критикую російський імперіалізм у минулому і теперішній. Очевидно, це було підставою. Але це тільки мій здогад поки що.

- Як ви ставитесь до ідеї перевезення меморіальної дошки Стуса із Донецького університету до Вінниці?

 Це буде зробити вкрай важко, бо вона досить велика, це цілий пам’ятник із каменю із його віршем, фігурою в повний зріст, і як таку річ сьогодні можна вивезти із лінії фронту із окупованого міста... До речі, в Донецьку за три кілометри від залізничного вокзалу і 5 кілометрів від аеропорту досі є, якщо її не розбомбили, хата Василя Стуса на вулиці Чуваській, 19... До останнього часу там жила його племінниця із дітьми. Знаю, що в сусідню хату влучив снаряд, а в Стусовій від цього повилітали шибки. Так що Василь досі на фронті! А його сестра Марія живе у цьому ж районі поблизу, і востаннє ми ж нею говорили на Василя... Там справжня війна, як при фашистах, але тепер фашистами і бандерівцями “обзивають” нас, українців...

– За що вам дали 13 років при Союзі? Я вичитав у Вікіпедії, що ви відірвали міліціонеру два ґудзики і за це потрапили в тюрму...

– Жодних ґудзиків я не відривав… Все почалось весною 68-го, коли я виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». А ще молодим, гарячим я інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. У1972-му допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

 Ви ж розумієте, як така людина як я могла бути учителем української мови при Союзі? А коли я написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», то пізніше їх використовувало слідство для шантажу мене психіатричною експертизою. Арештували мене вперше 5 березня 1973-го за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди і дали 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. У мордовських таборах ЖХ-385/19 я брав участь в акціях протесту в’язнів. Відсидів, але писав, збирав, розповсюджував “крамолу” на режим... 7 січня 1978-го подав заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, демонстративно не брав участі у виборах. І в листопаді того року був знову затриманий міліцією після відмови давати пояснення міліціонеру щодо своїх гостей-друзів із Гельсінської Спілки... Коли міліціонер вульгарно вилаяв мене і виштовхав із сільради, я подав на міліціонерів і кагебіста в суд і за отримав ще 3 роки за ті два міліціонерові ґудзики.

 Саме під час другої “ходки” я відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура... Скажу чесно, в 1981-му році майор КДБ Чайковський пропонував мені написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності Гельсінської Спілки і за це обіцяв мені звільнення ще до кінця кримінального терміну... Я відмовися “здавати” друзів та колег по боротьбі. За це отримав третій термін — 10 років таборів особливого режиму (в тому числі й 5 років заслання.) Ось так доля важко і з муками вела мене до знайомства із генієм — Василем Стусом в таборі ВС-389/36-1 в Кучино... Його не стало 4 вересня 1985-го. Мене помилував Горбачов.

 12 серпня 1988-го і менш як за добу, літаком із спецконвоєм тоді я повернувся у рідний Житомир. На волю вийшов через 9 діб. Після таборів працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем мене вже не допустили. Відтоді я збираю і друкую історії життя та боротьби справжніх патріотів України — таких, як ваш земляк Стус. Бо наші діти, внуки і правнуки мають знати, хто такий був цей Василь із Рахнівки...

ВИННИЦА.info, матеріал Романа Ковальського