Страва №1 в СРСР: як кулінар з народу прославила на весь світ село Уланів, мало не замерзла у Сибіру та чому не поїхала жити у Францію. Фото

Цього року в Уланові, що на Вінниччині, відзначили 100-річчя від дня народження місцевої жительки Глафіри Дорош – єдиного за всі радянські часи кухаря, якому вручили орден за кулінарний рецепт. Це зараз її фірмову страву картоплю «по-уланівськи» готують чи не у кожному ресторані. Таким чином гастрономічна слава простої селянки й досі живе чи не по всьому світу. А 21 серпня у її рідному Уланові провели однойменний кулінарний фестиваль. Місцеві жителі планують заманювати до себе туристів смачною стравою. Як страва стала популярною, правильно готується та про деякі життєві таємниці з життя її авторки, Вінниця.info дізнавалась від її рідних, сусідів та співробітників.

«У тітки Глаші була фірмова страва, а у нас у дворі ріс «фірмовий» бузок. Білого кольору. Спочатку, на день народження, а це 9 травня, букет щороку їй дарував мій батько. Коли його не стало, традицію я продовжила. Всі у селі поважали Глафіру Василівну! І не тільки тому, що вона вважалась у нас легендою. А тому, що була дуже проста, спокійна, мудра та доброзичлива», - розповідає Марина Городинська, сусідка та працівниця місцевої бібліотеки, де нині облаштували мінімузей Глафіри Дорош.

Марина Ростиславівна показує трудову книжку легендарної сусідки, й зауважує, та пропрацювала у сільському кафе, чи не весь свій трудовий вік. А перший запис там датований 1958 роком – кухар вищої категорії.

«Народилася вона у селі Рибчинці, це сусіднє село. Мати теж була кухаркою, її брала з собою на роботу з собою напевно,з 12 років. А з часом її забрали у наше кафе «Українка», яке по-народному називалася «Чайна». І майже без змін пропрацювала там свій трудовий вік. Ось на фотографіях її колектив», - пані Марина показує фотографії та інші речі кулінара.

Також пригадує інші деталі з дитинства Дорош.

«Її батько був репресований, кого забрали до Сибіру. А Глафіра Василівна поїхала його провідати. Взяла віночок цибулі, щоб продати дорогою та купити квиток. Під самим Хмільником.. вкрали у неї ту цибулю. А була вона одягнута у легеньке пальто та легенькі чобітки. Й думала скільки там йти, бо ж звична ходити. Колись і в Бердичів по хліб ходили… А вже, як добралася до того Сибіру, ніг не відчувала. Так змерзла. Розповідала, десь впала від холоду. Чує, як її замітає снігом. Але так пощастило, що поряд проїжджали на санях люди, помітили напівживу. І їхали вони саме туди, де був її батько. То ж завезли прямо до нього. Казала вона: «Мені йшло на життя. Ще з того!». А під час війни, молодою дівчиною завезли у Германію. І там вона допомагала у веденні господарства в одній з німецьких родин. Були там і французи. Один з яких її покохав. Ходив за неї по п’ятам. Коли звільняли союзники, кликав до себе у Францію. А вона, тільки в Україну! Була так закохана у ріднуземлю. І до останнього, скільки могла, тримати лопату, сапу, обробляла свій городик», - продовжує Городинська.

У Глафіри Дорош доньок не було, то ж свій кулінарний талант вона передала невістці Неллі Іванівні та онучці.

«Готую картоплю, як і вчила мене моя бабця. Як вчила? Вона смажила картоплю не у казанку, а на пательні глибокій. Звичайно, на великій кількості олії. Ну, і картопля мала бути розрізана, якщо це велика, то на чотири частини. Якщо дрібніша, то навпіл. А потім соус. Він дуже простий в приготуванні. Це часник, сіль, трішечки кип’яченої води та олії. І все дуже гарно перетерти у макітрі. Коли пригощаю людей, які не знають, що я онучка легендарної кухарки, всі кажуть, що дуже смачна їм ця картопля. А коли вже розповідаю, хто її мене навчив готувати, то деякі навіть кажуть, що чули по бабцю, чули про село», - посміхається онучка Наталя Тернавська.

Онучка Глафіри Дорош показує орден, який її бабуся отримала у 1965 році у Москві. Це була єдина нагорода, яку комусь у ті часи видавали за кулінарну страву,і сільському кулінару з народу, навіть, пропонували залишитися працювати там. А визнали картоплю «по-уланівськи» стравою №1 не випадково.

«При Союзі, коли працювали, нині вже покійні, головами нашого колгоспу Білоус та Вільчинський, то в Уланів приїздили дуже багато делегацій. То був у нас знаменитий колгосп-мільйонер «Дружба». Приїжджали й навіть із закордону переймати досвід. І всіх, на обід, чи святкову зустріч, то вели в кафе «Українка». А Глафіра Василівна, яка там була шеф-кухарем, всіх пригощала. І серед бенкетних страв, зрозуміло, була її фірмова картопля. І ця картопля дуже подобалася всім. Я тоді прийшла працювати у кафе офіціантом. Пам’ятаю, як на форсунку вона ставила велике деко, олія нагрівалася до певної температури, і потім кидала картоплю. Щоб та була різана однаковими шматками. Окремо готувала часниковий соус. Потім картоплю виймали на тарілку і поливала соусом. Могла ще на якийсь час накрити кришкою, щоб пропарилася картопля зсередини та стала м’якішою. А як прославився рецепт на весь Союз, то розповідала вона таке. Готувати так картоплю Глафіру Василівну навчила мама. У «чаганку». Тоді ж не було газу. Лише примуси та плита на дровах. То у тому «чаганку» нагрівали олію, смажили та заправляли часником. І, коли вона перейшла працювати у кафе, то Василівна додала цю страву до меню. І дуже швидко страва стала популярною, і на неї йшли клієнти», - ділиться спогадами колишня колежанка Міла Іванівна Лесько.

Коли картопля «по-уланівськи» стала популярною по всьому Союзу, до Глафіри Дорош почали надходити чимало листів з різних куточків країни.

«Сотнями! І всі просили надіслати їм у відповідь рецепт. Коли, вона вже втомилася писати від руки, просила, аби їй дівчата друкували на машинці», - зауважує бібліотекар та сусідка Марина Городинська та демонструє один з останніх листів, який зберігся.

Проте, як зауважують місцеві, найкраще картопля «по-уланівськи» смакує тільки в Уланові. У цьому переконує Людмила Антонівна, яка народилася тут, але нині живе на Житомирщині.

«Приїжджаю її їсти саме сюди, в Уланів. Бо тут відчуваю смак дитинства. І смакує вона найкраще з салом та квашеними помідорами чи огірками.Але, за мої дитячі та молоді роки, тоді готували з певного виду картоплі, яку між собою ми назвали «румунка». Не з будь-якої. І, хоч знаю детальну технологію приготування, де я зараз живу, я картоплю «по-уланівськи» не готую», - каже Людмила Ролінська.

В Уланові вирішили зробити за рецептом Глафіри Дорош туристичний гастрономічний магніт свого населеного пункту. Започаткували тут фестиваль «Картоплі по-уланівськи». Запрошують гостей на частування, де приготувати легендарну страву можуть чи не у кожній хаті.

Але, запросити до кафе, де весь свій вік пропрацювала Глафіра Василівна, навряд. Нині у цьому приміщенні магазин, де пропонують різні види товарів.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info