Танкіст з Вінниччини, який їхав на допомогу «кіборгам», побував полоні терористів

 Сім днів пробув у полоні 24-річний Дмитро Костецький із села Стражгорода. Він танкіст першої танкової бригади.

Весь світ облетіли кадри, як нашого Дмитра із перев'язаною головою ведуть сепаратисти до підвалу. Дорогою йому ставить питання англійський журналіст Грем Філіпс. Він психологічно тисне на бійця та запитує: «Чи не соромно вам, українці, їхати та вбивати місцевих жителів?»

Зараз військовий лікується у вінницькому шпиталі. На перший погляд й не скажеш, що йому 24. Змарнілий, але зі щирою посмішкою. Шкутильгає, голова зашита, осколок її зачепив.

Дмитро — наймолодший із семи дітей у родині. Мати вже давно померла, а старенького батька нещодавно розбив інсульт.

– Розкажи, коли тебе мобілізували і як ти опинився біля Донецького аеропорту?

– 5 вересня я отримав повістку, адже рік тому прийшов із армії. Маю спеціальність танкіста-механіка. Із амуніцією допомогли місцеві. Ми були на полігоні у Десні, тоді у Чугуєві. Лише за два тижні до полону я потрапив на війну, ми дислокувались біля Волновахи. Бачили розстріляний терористами автобус із людьми. То було пекло. А 17 січня отримали завдання їхати танками до аеропорту для розвідки. Було три танки. Їхали ми майже добу. Спочатку спинились у Тоненькому, це біля Ясинуватої. Там були наші військові, але за годину нас обстріляли. Осколок зачепив голову, потекла кров. Я пошкодив коліно, не міг ходити. Коли повідомив про це командиру, той наказав далі керувати танком. І я поїхав попри нестерпний біль. І вже на підступах до нового терміналу, який, як нам сказали, усе ще під контролем української армії, потрапили під шквальний вогонь супротивника. Місцевість ми не знали, був густий туман. Мій танк підбили біля Путивльського мосту, інші два встигли відступити. В одному із них, до речі, був наш земляк Анатолій із Бершаді. (Про те, що його відпустили в числі перших, газета повідомляла в минулому номері). З ним зустрілись вже у шпиталі.

– До кого саме ви потрапили у полон? Чи знущались над вами?

– Ми вибігли із танка й побачили кілька груп бойовиків, які відразу повезли нас до підвалу. Я мало що пам'ятаю, адже через травму голови втрачав свідомість кілька разів на день. Тримали мене у камері самого. Але всього за два дні у полоні стало 30 військових. Про загиблих нічого не знаю, бо до терміналу не доїхав. Раз на день нас годували кашею. Це по телевізору російські ЗМІ показували, що до нас гарне ставлення. Насправді ж... Двічі за день пускали у туалет. На ногу мені наклали гіпс, зашили рану на голові. Били по ребрах прикладами, й весь час – психологічний тиск. Тоді нас повезли до лікарні Донецька, якраз виймали осколок із руки маленької дівчинки. «Сепари» почали кричати на нас, що це ми вбиваємо мирних жителів, нам має бути соромно. Була й екскурсія моргами. Це жахіття – підлоги встелені загиблими. Там є їхні й наші... Сам Захарченко просив мене залишитись в ополченні, пропонував квартиру, гарні гроші. Їм начебто дуже потрібні танкісти-механіки. Я у відповідь лише мовчав.

– Як твої рідні дізнались, що ти у полоні?

– Захарченко їм особисто подзвонив із мого телефону. Спочатку коханій дівчині, тоді сестрі. Спочатку вони не могли повірити, хто до них телефонує, перепитували. Тоді я взяв трубку, підтвердив і просив приїхати та мене забрати. Батькові розповіли згодом, у нього погано зі здоров'ям. У нас була прес-конференція із російськими журналістами. Двоє хлопців із екіпажу мого танку говорили багато, засуджували командирів, а я фізично не міг, бо втрачав свідомість. Помітив, що більшість бойовиків розмовляють російською.

– Чи плануєш ти далі служити?

– Трохи розчарований тим, що сталось. Хочеться вилікуватись та одружитись зі своєю 20-річною дівчиною Мариною. Днями ми подали заяву до загсу....

33 канал