Відверта розмова з найепатажнішим музикантом Вінниці: за дитинство, перші гроші та мрію про Новий Орлеан

 28 січня найепатажніший з вінницьких гуртів «THE HYPNOTUNEZ» дає сольний концерт у Києві. Виступить перед півтисячним натовпом шанувальників у великому столичному клубі. За день до цього ми зустрілися з лідером команди Герою Луідзе. Спеціально для Вінниця.info він виділив кілька годин для відвертої розмови. І наші читачі за мить дізнаються про всі невідомі загалу факти з життя музиканта. Занадто нестандартного для українського шоу-бізу.

З 25-річним Герою зустрічаємося в одній кальянній у центрі Вінниці. Приміщення темне, оформлене у східному стилі, тут пахне фруктами.

До проекту «Х-фактор» гурт був відомий невеликому загалу, якому подобається джаз, та джаз-панк. Хлопці мали виступи по Україні, Польщі, колись і Росії. З проривом на телебаченні, їх популярність зросла.

«Тільки зараз починають з’являтися маленькі резонансики. У лютому маємо вирушити у всеукраїнський тур. Побувати і різноманітних містах нашої країни. Звичайно, трішки хвилюємося. Але, за три роки існування гурту, можу сказати, від початку ми завдали шаленого ритму. Тому впораємося. Ще на початку, коли тоді не так гарно могли грати, у нас були амбіції. Не мали програми, але почали грати по клубам. Грали кругом. За проїзд, за мінімальні гонорари. На вулиці. До речі, з неї і починали. Біля Башти у Вінниці, на набережній. Свої пісні, джазові стандарти. Тоді погано грали, але нам здавалося, що добре. На «Х-фактор» нас запросили з самого проекту. Ми погодилися. Обговорили з хлопцями всі за та проти. Поїхали на кастинг. Були впевнені, що зараз вийдемо, відіграємо одну пісню та поїдемо додому. І все на цьому закінчиться. Сподівалися на те, що можливо, нас покажуть по телеку разок, у череді з іншими конкурсантами. Бо здавалося, ми заслуговуємо на те, щоб нас не вирізали», - розповідає Луідзе.

Крім популярності участь в телевізійному проекті нічого не дала. Відомі продюсери, які у складі журі, не запрошували до співпраці вінницьких музикантів.

«Чесно кажучи, ми також не дуже у цьому зацікавлені. Мріємо про співробітництво з європейськими лейблами. Але тими, які будуть цінувати саме ту музику, яку ми граємо. От коли проходили конкурс до «Євробечення», ми зняли свою заявку. Навіть не чекали результатів. Бо за умовами цього конкурсу, інструменти там – підкладка. Вони не живі. Живий тільки вокал. І ми зрозуміли, що нам це не підходить. Бо почали відчувати, що це нас починає затягувати. І деякі речі починають бути нормальними. До того ж «Х-фактора», нам здавалося неприйнятними деякі речі. До прикладу, корегувати свою творчість так, як потрібно телеформату. Ми розуміли, що це потрібно для проекту, а не для нас. Хоч, навіть трішки вдалося поламати їхню систему. А от з «Євробаченням», це вже занадто, щоб грати під «фанеру». І продовжили займатися своїми звичними речами», - продовжує.

До того, як грати джаз, Луідзе був панк-рокером.

«Любив рок. І в один момент зацікавився музикою 50-х, а потім і 30-х років. І зрозумів, що я люблю джаз. Він мені дуже близький по духу. Перед тим, як я почав грати на контрабасі, я відчув, що хочу зібрати групу, яка буде грати саме от таку музику, яку ми зараз граємо. І там дуже буде доречний контрабас. Я тоді грав на гітарі. І шукав людину, яка вміє на контрабасі. Я таку людину у Вінниці не знайшов. Потім подумав, що нехай інструмент уже буде, а людину я ще зможу знайти. Але так сталося, вчитися довелося самому. Контрабас купив 2007 році по об’яві на форумі любителів ретро-музики у Києві. Він обійшовся в тисячу гривень. Був випущений у 1970-х роках на Московській меблевій фабриці. Звичайний такий, для початківців. «Москвич», одним словом. Хоча господар, коли продавав, сказав, його звати - Брунхільда. Це єдиний контрабас, який мав ім’я. Три наступних, я ніяк не називав. Поки перевчався грати, сусідам далося це складно. Вони казали, скільки можна!? Три роки рейву! А потім змирилися. І без цього ніяк. До речі, я ж ще вмію грати і на трубі, її поки що віддав, щоб інша людина вчилася», - пригадує.

Автором пісень гурту є Гера Луідзе. Пише музику та слова.

«Натхнення то є, то немає. От про що можуть сказати слова: «Ти кинула мене в Канзасі...»? Хоча, до речі, у Канзасі я ніколи не був. І чесно кажучи, не мріяв. Я б краще хотів поїхати у Новий Орлеан. Він мені запав у душу. Чому, власне, мені і подобається вулична гра. От, коли ми грали на вулицях, мені це було приємно. Бо асоціації були з цим американським містом. Там дуже багато «чорних» хлопців, які на вулиці грають дуже круту музику. Це столиця джазових вуличних музикантів. Одного разу і ми там зіграємо. Перший крок, що ми для цього зробили, отримали візи, можемо їхати Європою. Після лютневого туру Україною поїдемо відпочити. І будемо планувати виступати там. Де вийде. Звісно, колись оформимо американські. Коли під накопимо грошей на переліт до США, там зіграємо», - ділиться мріями.

Останнім часом Гера почав займатися набиванням татуювань.

«У мене є по тілу, які робились у різні роки за різні обставини. Перша на руці, у 17-ть. Це малюнок великого свінгового кота, про якого ми співали з іншим колективом. А ось поряд, маленький череп, під ним надпис «.В А D.». Він нічого не характеризує, просто звучить круто. Хоча насправді, я не вмію малювати, а бити «портаки» (роботи початківців), це у мене такий вид розваг. Хоч на останній день народження мені наш саксофоніст Тімур подарував тату-машинку. Буду вчитися», - посміхається.

Про те, що Луідзе пов’яже життя з музикою, його рідні навіть не думали. Хоча бабуся сама музикант, а мати пише вірші.

«Якщо згадувати про дитинство, то знайте, я трішечки одесит, адже народився в Одесі. Коли було мені років п’ять, з батьками ми переїхали до Вінниці. Маму звати Нана, тато – Паата. Вони грузини. І як справжній грузин, я звісно вмію готувати шашлик. І навіть замісити тісто на хачапурі. Батько нині приватний підприємець. Він залишився жити в Україні. Мама поетеса, сім років тому переїхала в Грузію, у Тбілісі. До бабусі, вона викладач гри на фортепіано в музичній школі. Ніхто не очікував, що я стану музикантом. Але гени беруть своє. Бо я сам пишу музику та слова до пісень. Провчився я у вінницькій школі №25. Був дуже спокійною та врівноваженою дитиною. Потім поїхав до навчатися у Київський словестичний університет. На факультет "Українознавство та міжнародна інформація". І я з успіхом його кинув після року навчань. Зрозумів, бачу своє майбутнє лише у музиці. Бо живучи у столиці, було важко розділятися з гуртом, у якому я тоді грав. Доводилося їздити на репетиції, на деякі концерти. Ну, і взагалі, вирішив, що маю сам за себе відповідати, повністю пішов у доросле життя, де я сам собі господар. І відчув, що я хочу створити нестандартний колектив. Такий, як «THE HYPNOTUNEZ». Перший рік жив по «впискам». Тобто, у різних друзів. Потім знайшов роботу. Починав від «чорних» - відсів та цемент мішав. До продавця-консультанта у музичному магазині. Перші нормальні гроші отримав на пельменній фабриці. На що їх витратив, навіть, не пам’ятаю. Всілякі дрібниці. Бо до грошей відношуся дуже несерйозно».

У старості музикант мріє виступати знову на вулиці.

«Ми з хлопцями хочемо, коли нам виповниться по 500 років, зібратися у тих місцях, де ми починали. На тих вуличках, де грали. З інструментами. Тому, що ми проводили дуже багато часу. З ранку до вечора. Або, з ночі до ранку. Щось грати. Веселитися, обговорювати. І от, коли ми відіграємо на найкрутіших сценах світу, хочемо знову відчути себе тими, з чого починали», - пояснив.

Зовсім скоро Вінниця.info продовжить другу частину інтерв’ю з Герою Луідзе, де він розкаже про містику у своєму житті, чому носить перстень від «гопника», скільки носить ножів, та інші невідомі факти.

Вінниця.info (фото з соцмереж Гери Луідзе)