Вінницькі учасники Революції Гідності розповіли школярам про трагічні моменти на Майдані

20 людтого у  Вінниці вшановують пам'ять та трагічні події на Майдані  наприкінці лютого 2014 року. Для старшокласників місцевих шкіл провели бесіди учасники тих подій. До дня Героїв Небесної Сотні молодь на розмову зібрали у кінотеатрі «Родина».

Спілкуватися з дітьми у зал заходить Микола Рудик. Чоловік дивом залишився живим після важкого поранення у праве око. На ньому вишиванка.

«Сорочка ця дуже символічна для мене. Вишивала її мені дружина. Вже після того, як врятували від смерті лікарі. У праве око мені поцілила «снайперка». З 19 на 20 лютого. По мені стріляли з готелю «Україна». Я стояв з прапором. Біля мене не було більше нікого. Мінімум в діаметрі 70 метрів. Навколо, лише полум’я. Але мене було видно добре. Бачили, що я був у військовій формі, - розповідає Микола. – Граната впала якраз з нашого боку. Хтось був переодітий на нашій стороні. Лікарі кажуть, що це диво, що я живий. Бо якийсь би там міліметр, я б точно не вижив. Сьогодні мені багато дзвонять, вітають з другим днем народження. А снайперка та була бойова.  «Москальська», російська. Я ж військовий, добре знаю, у кожній кулі є літери».

Микола демонструє прапор, з яким був на Майдані.

«До революції, я  їздив по світу. Служив у прикордонній службі України, майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики. Бачив, як люди живуть. Коли побили наших студентів, я був у Парижі. Там став одним з організаторів маршу за Україну. Через  два дні повернувся до Вінниці. Тут лишив речі і далі на Київ. Там був помічником коменданта наметового містечка. Часто бачився з Кузьмою. Він передавав медикаменти. І правильно він тоді сказав, що ми самі собі господарі у цій державі на своїй землі. Сергій Негоян загинув на моїх очах, - продовжує. - А ось я вам можу показати нагороди, які видав навіть президент нашої держави. Але знаєте Це нагороди всіх тих, хто загинув на Майдані та в АТО.  Для мене було б нагородою те, щоб озвучили імені тих, хто стріляв по мені. Хто вбив Небесну Сотню».

До розмови приєднується Людмила Бобровська. Вона  військово-медичний волонтер.

«Наша медична частина базувалася в КМДА. Другий поверх третій операційний стіл. Людей було багато. У нас на поверсі одразу знаходилися і хірургія, і терапія. Якщо крик чули у коридорі, знали, нам несуть пораненого, - пригадує. - Був випадок на очах два хірурга намагалися завезти серце одного хлопця. Били кулаками в груди, кричали від відчаю: «Ми тебе не відпустимо! Ми не дамо тобі померти!» Очі його ще дивилися, він все розумів. Але дух вже відходив. Ми його втратили.  Одразу за ним у коридор принесли ще одного. А у нього були відкриті очі. Йому просто не встигли їх закрити».

Пані Людмила звертається до присутніх школярів.

«Ви – діти. Ми дорослі маємо вас захищати. Але у пам’яті назавжди випадок. Під час цих запеклих сутичок дві дівчинки, років по 15-ть, тримали три щита. Ті розігрілися від полум’я, яке горіло кругом. І от вони в той час попросили одного з хлопців потримати ті щити. Бо мали відійти на хвилину. Я у той час була поряд, побачила, коли ці дівчатка відпускали руки від тих держаків, шкіра залишалася на металі. А на руках живе тіло. Це було страшно. Нічого навіть не було, щоб перебинтувати. У одного хлопчика була хустинка, одній дівчинці намотав її на руку. Дівчата повернулися через хвилин 15-ть. Знову допомагати стримувати натиск».

Після розмови школярам показали  документальне кіно про Революцію Гідності. Якщо підлітки до початку зустрічі поводилися жваво, сміялися під час хвилини мовчання, виходили із кінотеатру мовчки.

Вінниця.info