Як удова козацького сотника Мар'яна Завісна вінницьку Бушу боронила

Початок 1654 року від Різдва Христового. Після довготривалої облоги польсько-турецьким військам вдалося взяти Могилiв-Подiльський. Частина козаків, що там воювали, відійшли в Бушу й укріпилися в мурованій фортеці. Трималися довго. Двічі поляки вдавалися до штурму - в лютому i в березні, але марно. Блокада тривала до листопада, коли на допомогу нападникам підійшло майже 50-ти тисячне військо на чолі з коронним обозним Стефаном Чарнецьким.

- Впродовж 1654 року, як кажуть історики, «вогнем і мечем» пройшовся по Брацлавщині (Вінниччині) Стефан Чарнецький, залишаючи після себе згарища на місці колись квітучих місць і сіл, тисячі загублених людських доль, - розповідає старший науковий співробітник відділу давньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею Лілія Гальчевська. - За одними даними 30-ти тисячний загін, за іншими: 45–50–ти тисячне польське військо. Просувалися з-за Дунаєвців до Царгорода, котрий служив Брамою до козацької країни. Праве крило очолював гетьман Лянскоронський, центр - Станіслав Потоцький, а ліве - коронний обозний Стефан Чарнецький. Після захоплення Шаргорода, польське командування вирішило оволодіти містечком Буша, яке єдине до того часу було вільним. У замку зачинилися і опришки, і козацька залога, і жителі навколишніх сіл та містечок. Польські джерела говорять, що їх було до 8 тисяч. Козацьку залогу очолили два полковники - Гречко та Гавриленко, вони і організували першу вилазку до ворог, яка пройшла доволі вдало. Звичайно ж, це надихнуло оборонців, задзвонили дзвони, кажуть що в місті було десь 6 чи 7 церков, В свою чергу, поляки кілька разів намагалися розпочати штурм, щоб оволодіти містом, але стіни фортеці були надто не підступні. Слабке місце знайшов Стефан Чарнецький. Він помітив, що козацькі полковники з боку ставу зняли частину оборони і перекинули її на інші частини башти. І польський полковник наказав спустити воду зі ставу, який прилягав до стін фортеці і атакував місто. Польські жовніри настільки були розлючені тривалим супротивом козаків, що вони не щадили нікого: ні дітей, ні старих, ні жінок.

Нечувану доти мужність та героїзм виявили мешканці Буші та навколишніх поселень, а це в основному були жінки та діти, які знайшли свій останній притулок за стінами подільської фортеці. Очевидці цієї трагедії згадували, що матері, аби не потрапити до рук очманілих від людської крові ворогів, ішли у вогонь власних хат, кидалися у глибокі криниці та з високих бушанських скель. Анонімний автор “Римованої хроніки“ згадує про двох жінок, які з косами у руках чинили мужній опір ворогам, пошматувавши не одного ляха. Але найяскравішим вчинком тогочасної різанини вважається подвиг удови козацького сотника Михайла Завісного - Мар’яни, або за іншими даними Олени. Зрозумівши, що зі смертю чоловіка і її життя довго не триватиме, вона, оточена ворогами, заманила їх у пороховий льох, який і підірвала. Вибух у мурах фортеці пролунав як останній акорд по незламній Буші та її захисниках.

- Звичайно ж, Мар’яну Завісну варто поставити в один ряд з іншими жінками, які вписали безсмертні рядки у скрижалі багатостраждальної української історії, - стверджує Л.Гальчинська. - На такий героїзм могла піти далеко не кожна жінка, навіть дружина козацького сотника. Є ще така легенда. Розповідають, що не багатьом оборонцям на ранок вдалося залишитися в живих: приблизно 70 людей заховались в одній із печер, але поляки цих втікачів віднайшли. Вони пропонували їм здатися і на обмін залишать їх в живих. Але, ніхто не вийшов із печери і тоді, за наказом польського офіцера, вони направили в печеру потік води, і всі люди: тяжко поранені оборонці, старі і, звичайно ж, жінки і діти загинули. Ніхто не вийшов, ніхто не попросив пощади. Ось так, місто Буша разом із її мешканцями була стерта з лиця землі, лише купа згарищ залишилась відколись квітучого міста. А треба сказати, що згідно подимного реєстру від 1629 року Буша була одним із значних міст Подніпров’я. Нараховувалось 360 димів (дворів) в яких проживало близько 2,5 тисяч людей, з яких після тієї трагічної події нікого не залишилось у живих.

Внаслідок походу Речі Посполитої на Брацлавщину, лише між Південним Бугом та Дністром, стало попелом 280 міст і сіл, більше 200 тисяч українців було захоплено татарами в ясир, зруйновано близько 1000 церков. Жахлива трагедія нашого краю, що стала результатом невдалої зимової кампанії українсько-російських військ засвідчила недієвість Переяславської угоди і неспроможність козацької країни вести одночасно успішну боротьбу проти Речі Посполитої та Кримського Ханства. Тож, колись квітучий і багатий подільський край перетворився на руїни. Що ж до героїчної оборони Буші, то хоча з того часу і минуло вже майже 360 років, історії та легенди про мужність і відвагу захисників фортеці: чоловіків, жінок та дітей продовжують переповідатись і досі. Пам’ятають про них і стіни єдиного уцілілого свідка тих звитяжних подій - башти замку, дзвони якої підносяться аж до небес, туди, де їх можуть почути душі оборонців Буші.

З історичної повісті Михайла Старицького “Облога Буші”

“Це було у самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство у спілці із прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття, - трагедії, що охопила пожарищами всю Україну, пронизала серце в Польщі і під її руїнами закінчилася. Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила у московського царя Олексія Михайловича оборони шукати, коли він, вже по Переяслівській раді, послав свої потуги в Литву. Це було тої доби, коли знеможена від гніву Польща, закупивши татарські загони, кинулась разом з невірою на омиті слов'янською кров'ю країни, аби сплюндрувати їх упень і повернути геть усе на руїну. Це було тої доби, коли два кревних народи, призначених на дружнє і рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяг на стяг, стали “у дідівську славу дзвонити”. Це було восени 1654 року”.

ВИННИЦА.info