Як вінницький «син полку» Перемогу наближав

«Діти війни» – так сьогодні називають тих, хто розміняв свій восьмий десяток. І справа тут не лише в даті народження. Просто їх виховала війна. Того далекого 1941 року мільйони дітлахів колишнього «великого і могутнього» чомусь одразу, в одну мить, подорослішали. Від них, на довгих 4 роки, разом із сміхом і звичним життям втекло дитинство. Натомість прийшло щось нове, чуже і грізне. Окупація. Значення цього слова дванадцятирічний Сергій, як і багато інших його однолітків, зрозумів одразу. Адже воно несло із собою розстріли односельців та полонених червоноармійців, яких матір ховала на горищі, голод, холод та повсякчасний страх за себе і своїх рідних. Навіть тепер, через стільки років, 83-літній Сергій Дмитрович Краснощоков насилу говорить про той час: заважають сльози, стримати яких дуже важко. 

- Коли почалася війна, мені було 12 років. Як тільки наші відступили, до села прийшли німці. Вони тут довгенько були. Але спочатку почали розказувати нам, що Червона армія розбита і не чинить ніякого опору. Говорили, навіть, що Сталін в полоні. Радіо ж не було, хто що міг знати? Лише завдяки підпільникам із Калинівки ми могли дізнаватись про справжній стан: вони випускали і роздавали листівки. Я до цих пір пам'ятаю їх зміст. Був намальований страшний Гітлер, у формі, з сокирою і написано: «Що за твар ота нечиста, що за виродок оце? Морда клятого фашиста, ката Гітлера лице». Таким чином вони народ підтримували, розповідали що Київ наш, Москва не взята і в такому дусі.

- Ви усю війну провели у так званому «Чорному лісі» із партизанами. Як ви до них потрапили?

- Це було у 1942 році. Наша вулиця села Янів була у самісінькому лісі. І одного разу до нас в хату прийшли партизани, принесли муку, яку вони відібрали у німців (десь напали на машину з продуктами, там була мука). В них тоді загону ще не було, то й їсти готувати ніде було. От вони і попросили мою маму, щоб вона їм хліб пекла. А тоді це було дуже небезпечно. То моє перше в житті завдання було таке: ходити по вулиці і щоб ніхто часом до нас не зайшов на запах хліба. А потім ми із сестрою вже до лісу ходили, їсти їм носили. Там вже і познайомився із Дмитрієвим, командиром розвідки, Єріним, Клімановим і Крижанівським. Вони дуже відчайдушні хлопці були, в полоні німецькому побували, втекли і пообіцяли мстити. Ось так: жорстокість породжує жорстокість. А мене Крижанівський до себе у розвідку взяв. Бо ж я малим був, і мені простіше поселах ходити було, не привертав уваги.

- Які ж завдання міг виконувати 12-річний хлопчик?

- То пошлють в Гусенці, біжи подивися чи є там німці. Школа там була, фашисти готували шпигунів і диверсантів, зараз там училище. Потім в Янів ходив на залізничну станцію, подивитись що там робиться. Навіть в Люлінці ходили із сестрою, листівки возили. А це було дуже небезпечно, особливо коли під Сталінградом оточили Паульса. Тоді ж люди нічого не знали про перемоги наших, то ми розказували і листівки їм роздавали, бо у партизан радіо працювало. А потім наше з'єднання почало активно діяти. Ходили на завдання на Літинське шосе (нині - Хмельницьке, авт.), Барське. Засідки на німців робили. Тоді керівником нашого загону був Мічковський.

- Ваше село було спалене німцями. Через що це сталось, чому вони озлобились?

- Наш загін спалив чотири машини, в яких їхав офіцерський склад якогось там німецького полку. Тоді фашисти дуже озлобились і прийшли до нашого села, бо воно було найближчим до того місця. І почали палити хати, не всі — вибірково. А хтось заклав їм мою маму, розказав що вона хліб пекла партизанам, а ми із старшою сестрою заночували тоді у лісі, в таборі. На ранок повертаємось, підходимо до села, а воно - палає, всі хати горять. Біжимо до нашої, а там попіл один: і маму фашисти спалили,і бабусю стареньку, і сестру молодшу. Ось так ми зостались сиротами і залишились жити у партизанському таборі.

- Скільки людей було в загоні партизан з Чорного лісу?

- У 43-му частина із 2 тисяч пішла у рейд, а у нас залишилось 300 чоловік, не більше. Але він знову почав розростатися. Почали приходити хлопці, я їх новачками називав. Мені тоді чотирнадцять років було і мене на пост виставляли чергувати, чи усю ніч дрова під котли підкидав, щоб вогонь не згас. Тому що на 7 годин ранку повинен бути готовий сніданок. Котел був такий здоровий, напевне тонна води туди влазила. Він стояв у копаній ямі і треба було наносити туди води і слідкувати за вогнем, щоб він кипів, а повар приходив в години 3-4 ранку і починав вже їсти варити.

- А чим харчувались?

- Їсти було що у партизан. Тому що дуже багато ходило по лісах корів, тікали із спалених сіл: Яцківці, Супрунів, Пеньківка, Брусленів, Уладівка. Треба сказати, що партизани контролювали Уладівський спиртозавод. І спирту було багато. Звичайно, не давали нікому напиватися, але коли приходили на обід, особливо ввечері то по кварті наливали усім: не дивились чи-то дівчина, чи підліток як я. Хліба давали по шматочку, каші пшоняної і м'яса і спирту кварту. Пам'ятаю, як вперше сьорбнув, мені так весело стало.

- Син партизанського загону. Як ставились до вас дорослі?

- Спочатку, як до малого, іноді жаліли. А потім - як до дорослого. Всі роботи виконував, які міг: і на кухні картоплю чистити, і як треба – в розвідку ходив.

- А ви були єдиним хлопчиком такого віку?

- Таким малим я був один. Були там двоє хлопців з 1926 року, у 44-му їм виповнилось по 18 років, її х забрали на війну: один залишився живий, а другий у березні 45 загинув. Скільки ж він, бідний, пережив. Його німці взяли в полон, а він ризикнув тікати. Їх вели 8 чоловік, з одного будинку переводили в другий і він перестрибнув через паркан. Німець чомусь не став стріляти, а кинув гранату, а вона не вибухнула. І так він втік, але у березні 1945 загинув під Берліном.

- Ви маєте якісь нагороди за свою партизанську діяльність?

- Тільки ювілейній медалі і дали орден «За мужність». Як інваліду мені додали пенсію і пільги - на газ і світло. Я - учасник бойових дій, тому що партизанський рух прирівнюється до учасників бойових дій. Але, найбільша моя нагорода - це дружина, діти і онуки. Їх у мене 6. Шкода бачимось з рідка, тому що донька живе із ними у Стокгольмі.

- Ви часто згадуєте війну?

- Дня такого немає. Тому що війна - це смерть, це діти, які залишились без батьків і батьки, які втратили дітей. Це погибель для народу. В історії було багато війн, але ця: Велика Вітчизняна - найстрашніша,тому що такого масового знищення людей, таких жорстокостей не було в жодній.

Давно відгриміли постріли Великої Вітчизняної війни. І в повітрі Чорного лісу, що в Калинівському районі, окрім співу птахів та перегукування грибників, на щастя, давно не чутно ніяких інших звуків. Проте двічі на рік, у травні та вересні, – у День Великої Перемоги та на свято партизанської Слави, ця земля все ж окроплюється слізьми. То плачуть убілені сивиною ветерани, які приходять на могили своїх побратимів – уславлених партизанів, аби вшанувати їхній подвиг та згадати, як було тоді, у далеких 1940-их. А ще, вони молять Бога, щоб лихоліття війни більше ніколи не торкнулись нашої землі.

Довідка.

За роки Великої Вітчизняної війни на Вінниччині діяло 6 партизанських з'єднань, 10 загонів, 17 окремих партизанських груп загальною чисельністю 19 тисяч чоловік. Вони знищили 24 тисячі окупантів, пустили під укіс 265 ешелонів ворога, знищили велику кількість ворожої техніки.

Окупація Вінниччини фашистськими загарбниками продовжувалась 2 роки і 8 місяців, протягом яких на території області діяв жорстокий фашистський режим. Територію області було розділено на 2 частини: північна увійшла до німецької зони окупації, а південна - до румунської, так званої Трансністрії. За цей час в таборах і гестапівських застінках розстріляно і закатовано більше 165 тисяч мирних жителів і військовополонених, більше 74 тисяч хлопців і дівчат вивезено до Німеччини.

За Указом Президента від 30 жовтня 2001 року, День партизанської слави відзначають щорічно 22 вересня для вшанування подвигу партизанів та підпільників у період Великої Вітчизняної Війни.

ВИННИЦА.info