Суспільство

Як живе хлопчик, якого всім світом рятували від раку крові. Історія Дениса Проценка

10 грудня 2019, 10:23

Денис Проценко захворів на лімфобластний лейкоз, коли йому було 4 роки. Він пройшов 35 курсів хіміотерапії, однак важкий недуг не хотів відступати. Тоді лікарі поставили питання про трансплантацію кісткового мозку, в іншому випадку - смерть.

Операція та післяопераційна терапія були дороговартісними: клініка в Туреччині виставила рахунок на суму 75 тисяч євро. Для багатодітної сім’ї Проценків, де крім Дениса є ще 5 дітей, така сума була непідйомною.

Тоді в Дениса, який майже весь свій час перебував в лікарні, з’явилась ідея самотужки заробити собі грошей на операцію. Він почав плести гумові браслетики, які спочатку дарував волонтерам за допомогу, а згодом почав їх реалізовувати через інтернет. «Браслети життя» розходились тисячами по всій Україні, їх купували й закордоном: українців з США, Німеччини, Італії, Франції. До благодійної акції долучились навіть АТОвці, які будучи на передовій, замовляли Денисові браслети, як обереги та символ незламної волі.

Про мужнього 6-річного хлопчика, який так вперто боровся з хворобою, розповідали всі центральні телеканали, про нього писали всі місцеві засоби масової інформації. Завдяки наполегливості, допомозі десятків небайдужих вінничан та інформаційній підтримці, Денису вдалось зібрати необхідну суму менше ніж за три місяці. Тому вже в червні 2015-го року, Денис з батьком та молодшим братиком Даниїлом – донором кісткового мозку полетіли до Туреччини на лікування.

За три місяці Денис повернувся до Вінниці переможцем: рак подолано. Попереду його чекав довгий шлях складної та ізольованої терапії. Сьогодні Дениско – звичайна 11-річна активна дитина, а про важку хворобу нагадують лише шрами від підключичного катетера.

Журналісти Вiнниця.info зустрілись з сім’єю Проценків, щоб поцікавитись як у Дениса справи.

«В мене все дуже добре. Ходжу до школи вже, не займаюсь тепер вдома. Щоб дуже подобалось мені у школі, то ні. Але друзів тепер багацько маю», - розпочинає свою розповідь Денис.

«Ага, він плакав на уроках, бо боявся дуже. І це він в четвертому класі, з ним мама сиділа за партою. А я в першому і жодного разу не плакав», - перебиває розмову Даниїл, менший брат-донор Дениса.

Мама Ліна пояснює ситуацію.

«Звичайно йому страшно було. Він три роки вдома займався, на індивідуальному навчанні був. Адаптації як такої не було, прийшов одразу у четвертий клас, де вже серйозна програма і треба вчитись. Це в перших класах зараз граються з дітками, уроки не задають. В четвертому вже такого нема. Даниїл пішов до першого класу після садочку, разом зі своїми «однокашниками», половина його класу – це дітки з садочку, тому він герой і йому не страшно», - сміється Ліна.

Денис після повернення з Туреччини проживав лише з батьком окремо від сім’ї, щоб уникнути контакту з людьми, в тому числі – братиками і сестричками. Через надто ослаблений імунітет після хвороби, Денису категорично не можна було хворіти на застуду та інші вірусні захворювання. Тому їм з батьком довелось орендувати окрему квартиру й жити вдвох. Повітря в кімнаті постійно кварцувалось, а гуляти виходили лише у пізній вечірній час, щоб ні з ким не контактувати. До цього всього - ще строга дієта і постійно підтримуюча терапія для печінки – після частого переливання крові Денис заразився гепатитом В.

За пів року після повернення з Туреччини Денису лікарі дозволили навчатись вдома: до нього приходили вчителі, викладали шкільну програму.

І лише цього року він вперше пішов до школи. Спочатку Денис був замкнений, не міг потоваришувати з однокласниками. Його класна керівничка пояснила дітям, що хлопчик хворів довгий час й не міг навчатись.

«До мене підходив однокласник й питав чи в мене був рак, а всі слухали, бо то була перерва. Всім цікаво було. Ну, я сказав, що так, був, але я вже здоровий. Більше не питають», - каже трохи з сумом Денис.

«До нього гарно відносяться дітки, не конфліктують з ним, навпаки, намагаються допомогти. Є дівчинка Віка, яка постійно цікавиться в нього, чи потрібна йому допомога. І взагалі, до нього завжди справи мають дівчатка. Ми раді, що він вже вбувся. От тільки вчитись лінується», - каже мама Дениса Ліна.


Запитуємо в Дениса, який в нього улюблений предмет в школі.

«Фізкультура, бо я від неї звільнений, - регоче Денис. – Ну, ще англійська подобається, мені вона нормально йде. А ще мені дуже перерви між уроками подобаються, тоді весело і цікаво».

Туреччину сім’я Проценків згадує з сумом і навіть трохи з жахом. Згадують, що тих три місяці були найважчими у їхньому житті.

«Дуже лякала невідомість. Ніхто не давав нам гарантії. Професор, який нас оперував й лікував - Аттіла, дуже хороший і як фахівець, і як людина. Пам’ятаю, прийшов після операції Дениса до нас в палату з перекладачкою на російську мову Настею, каже, що я зробив все, що міг, а далі – надія на Бога. Ставив Денису руку на голову й довго молився. Тоді завмирали всі: і Денис, і медсестри, і я. Тоді було ще дуже страшно за меншого сина, який був донором Дениса, бо забір кісткового мозку, то тривала й складна операція. Намучились діти, всі ми намучились. Не дай Бог нікому!», - говорить батько Дениса Олександр.

Натомість Денис про період лікування розповідає лише хороше.

«Пам’ятаю дуже смачну кукурудзу і морозиво в тарілочці, мені їх папа купував, коли нас пустили з турецької лікарні погуляти. А ще до мене навідуватись приходили чужі люди, вони говорили не по-нашому. Приносили мені всякі подарунки, мені було дуже приємно. Взагалі, я коли був хворий, то мені дуже багато всяких крутих подарунків дарували, а я тих людей навіть не знав. Вони мене просто жаліли, бо мені було зле. Що мені тільки не дарували: і іграшки, і цукерки всякі, і навіть форму пожежника, - захопливо розповідає Денис.- А ще мене на БТРі катали наші поліцейські, а потім на пожежній машині мене пожежники везли додому, коли я приїхав з Туреччини у Вінницю. Було прикольно».

Олександр Проценко розповідає, що Дениса часто впізнають на вулиці. Особливо ті вінничани, які активно долучались до збору коштів.

«Він дуже багатьох людей пам’ятає в обличчя. Наприклад, йдемо по вулиці, а він каже: «пап, пап, дивись, ота дівчина з помаранчевим волоссям приходила до мене в лікарню». А ще часто згадує дівчинку, яка підміняла мене і мою дружину в лікарні, коли треба було посидіти з Денисом, бо ми мотались по місту у справах. Її Ліна звати. Вона тоді приходила до нього зі своїм хлопцем. А коли була сама, то Денис її питав «а де твій партнер». Багатьох згадує, але описує мені як вони виглядали, бо імена забувається», - сміється Олександр.

Зараз Денис почувається добре, скарг на здоров’я немає. Щоправда до лікарні все ж навідується частенько: здають аналізи, контролюють стан організму. Він змушений пожиттєво приймати медичні препарати для печінки, щоб тримати її в тонусі.

«В нього такий собі апетит, але я не можу сказати, що він погано їсть. Зрештою в нас всі діти маленькі і худенькі. Просто багато хто пам’ятає Дениса з такими круглими щоками і животиком, це як він в лікарні на хіміотерапії був, то пухнув від гормонів. А коли бачать його зараз то питають чи все добре з ним, що так схуд. Все добре, на його зріст вага має бути приблизно такою, як є зараз», - каже батько Дениса.

Сім’я Проценків може годинами перераховувати імена тих, хто допомагав їм побороти рак Дениса.

«Ми не забуваємо ці імена, бо ми постійно їх згадуємо у своїх молитвах. Я можу розказувати про цих, тоді зовсім невідомих нам, а тепер практично рідних людей, годинами. Вже чотири роки пройшло, а й я досі згадую ті емоції й ту радість, коли нам вдалось зібрати всю необхідну суму й навіть більше, адже насправді витрати значно перевищили заявлену суму на операцію. Сотні дзвінків, смс, такі потрібні слова підтримки. Ми все це відчували на собі. За нас молились дуже багато людей і ця молитва була почута. Тепер відробляємо, молимось за всіх, хто не залишив нас у важкий час. Ми будемо вдячні цим людям завжди», - говорить батько Дениса Олександр Проценко.


Нагадаємо, Вiнниця.info писала, як вінничани зустрічали 6-річного Дениса Проценка після лікування в Туреччині

Вiнниця.info

Теги: Денис Проценко 
Матеріали по темі