Японка, росіянин і 5 дітей. Історія незвичайної сім’ї, яка перебралася з «країни сонця» на Вінниччину

Вона - японка, він - росіянин. Познайомилися у Новій Зеландії, троє дітей народили в Японії, ще двоє з’явилися на світ в Україні. Унікальна для України родина три роки живе у невеличкому селі на Вінниччині. Але зовсім скоро її можуть депортувати. Чому? Спробувала розібратися журналістка Вiнниця.info.

З 44-річним Віталієм, головою родини, зустрічаємося у Вінниці. Він складає один до одного пальці рук, спину схиляє, - такий японський звичай прояву поваги при вітанні.

Чоловік розповідає, приїхав вирішувати «документальні» проблеми. Родину в Україні вважають нелегалами. На ньому стара вицвіла футболка з японськими ієрогліфами. Її, як каже, придбав у Новій Зеландії, коли познайомився з майбутньою дружиною.

- З Росії, де народився, поїхав, як кажуть, на заробітки. Пропрацював на будівництві п’ять років. Це був 2010 рік. Ходив до однієї пекарні по булочки, аж раптом помітив її - майбутню дружину, яка там працювала пекарем. Знаєте, одразу відчув, що це моя доля. Так все і розпочалося.

Ацуко (ім’я жінки) до Нової Зеландії приїхала у пошуках нових вражень. Молода японка до цього об’їздила декілька країн. Намагалася зрозуміти менталітет різних народів. Коли зустріла Віталія, своє життя без вагань вирішила поєднати з ним.

- Коли зрозуміли, що будемо разом, так сталося, що настав час переїжджати до Японії. Це був 2011 рік. Там і народилися наших троє дітей. Але несподівано Японію накрило цунамі, а потім у ще й аварія на атомній електростанції у Фукусимі. У моєму житті стався другий Чорнобиль. Знову довелося все пригадувати. А знаєте, яка вона, паніка по-японські. Мертве мовчання. У супермаркетах черги за свічками, туалетним папером. Порожні полиці.

Коли критична ситуація втихомирилася, ми купили дозиметр. Вимрівали рівень радіації у продуктах.  

- Я по спеціальності інженер-технолог харчової промисловості. Для мене важливо, що їсти. Спочатку відмовилися від морепродуктів. Якось протестували печиво, яке давали дітям. З’ясувалося, що воно настілки радіаційне, 18,54 мікрорентгенів у крекерах для дітей до 7 місяців. І зрозуміли, - необхідно виїжджати.

На переїзд родина остаточно наважилася у 2014-му.

- У той період в Україні вже тривали бойові дії, але у мене було відчуття, що ваша країна прагне змін, тому її чекають великі перспективи. З дитинства я був ярим противником «радянщини». Порадився з дружиною, що ми б могли переїхати до України. Вона погодилася. І хоч була на четвертому місяці вагітності, ми з трьома дітьми ризикнули на дальню подорож. Ми взяли дитячі речі, книжки, мої інструменти та поїхали. Я хотів показати дітям, що таке Росія. Тому до Владивостоку їхали на поромі. Потім довгий шлях до Москви. Звідти до України. Для дітей це було дуже цікаво, особливо їхати потягом. Вони весь час дивилися у вікно.

Для родини одним з головних критеріїв був переїзд до екологічно-чистого села.

- Коли шукав житло, натрапив на будинок у селі Чернівецького району. Перевірив, чи далеко воно від зони Чорнобильської трагедії. Прямо з Японії домовився з власником про продаж.

На Вінниччину приїхали наприкінці року. Рівень життя у звичайній хатинці без зручностей в українському селі японку не пригнітив.

- Я кажу жінці, що думаєш про вбиральню на вулиці? Про ванну у діжці? А вона й відповідає: я бувала в Індії, тому тут рай. Так і зажили.

Правда, жити спокійно не вийшло.

- Виникли проблеми з власником будинку. Ще на етапі переговорів перед продажом, він запевняв, що на ділянці є город, якого насправді не було. Через це у нас з цією людиною і виникли проблеми, з якими нині потрібно розбиратися. Але знаєте, мене дивує той факт, що ми несподівано стали нелегалами. Хоча насправді, про наше перебування тут знали абсолютно всі. Починаючи від голови сільради, дільничного, районного керівництва. Крім того, тут у нас народилися двоє дочок! У Могилів-Подільській райлікарні.

Я намагався від початку легалізувати нас, але бюрократія. Довгі походи по кабінетам. Кожного разу треба їхати до Вінниці, а село глухе - там і автобуси не ходять. Я придбав дешевий велосипед, щоб хоч якось доїжджати до траси. Розумію, ми мали б довести легалізацію до логічного завершення, але просто не стало сил. Крім того, це дуже дорого їздити туди-сюди. Ми переїхали сюди маючи певні заощадження, які розраховували на перед. На роботу не влаштовувалися.

Поки ми спілкуємося, Віталій розповідає, дружина з дітьми у селі. Попри те, що вони хочуть залишитися жити в Україні, ні японка, ні діти української не вчать.

- Вони не знають і російської, - зауважує. – Тому логічно, що до місцевої школи не ходять. Навчаються вдома самостійно, та щось українське у нас з’явилося. Жінка навчилася тут варити борщ, ліпить вареники з сиром.

В Україні родина намагається вживати лише екологічну їжу. Збирають мед диких бджіл. Консервують зібрані у садку фрукти та ягоди. Старші діти вирощують домашню птицю.  

- Ми відмовилися категорично від чіпсів та ковбаси. Решту їмо спокійно. Навіть майонез, але висококалорійний.

У цей момент якраз з Віталієм заходимо до однієї з вінницьких їдальнь. Він замовляє: узвар, розсольник, курячу відбивну та вареники з сиром.  Перед тим, як почати їсти, знову склав пальці рук. Промовляє мантру по-японськи. Таким чином дякує Вишнім силам за їжу. Після того, як поїв, знову молиться.

- Чесно кажучи, ми вже втомилися від того, що на нас спускають всіх собак, - зітхає. - Якщо Україна так не хоче нас тут бачити, доведеться виїжджати. Найпростіший з варіантів на цей момент - Молдова. Та знаєте, дуже не хочеться. Ми тут звикли. Нам тут подобається. Але вступитися за нас немає кому.

Редакція Вiнниця.info отримала від родини запрошення відвідати їх у селі та поспілкуватися з усією родиною. Побачити побут. Найближчим часом ми продовжимо розповідь про незвичну українську родину.

Вiнниця.info