12 лют. 2020 15:11

Останнє оновлення  
22 груд. 2023 12:52
Суспільство
0

473

0

За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці

За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці

Життя монахів в центрі Вінниці


За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці

У самому центрі Вінниці розташований єдиний в місті чоловічий римо-католицький монастир. Сьогодні тут живе шестеро ченців Ордену Братів Менших Капуцинів, які опікуються центральним храмом та є духовними наставниками тисячам парафіян-вінничан.

Раніше територія римо-католицького монастиря (кляштору- ред.) складала близько 2-х га, на яких розміщувались фруктовий сад, городи, воскобійня, де виготовляли білі свічки, кухня, 30-метровий колодязь, пивоварня та ін. Зараз на цій території знаходяться магазини Рошен та Шик і блиск, дитячий садочок, Укртелеком та вся площа музичного коледжу. Територію було втрачено через розширення меж міста та гоніння католицьких орденів зі сторони влади. За часів радянського союзу, монастирський храм використовувався як авіаклуб, а згодом, як лекторій атеїзму. Натомість сам монастир був перетворений на житловий будинок, де по сьогоднішній день живуть люди.

Повернулись сюди брати-капуцини вже за часів незалежної України у 1992 році. З тих пір храм та монастир реставрують та відновлюють по фотографіям, намагаючись повернути йому попередній історичний вигляд.

Журналісти Вiнниця.infoзустрілись з монахом та настоятелем парафії Пресвятої Діви Марії Ангельської, отцем Костянтином, щоб дізнатись про життя сучасних монахів.

Знайдені реліквії

У монастирі зберігається декілька історичних реліквій, їх знайшли під час реконструкції храму та приміщень монастиря.

Під час ремонтних робіт у підвальному приміщенні, монахи знайшли в смітті пошкоджену статуетку мармурового верблюда. Орієнтовно виготовлена вона була у кінці 18-го – на початку 19 століть. Брати-капуцини стверджують, що ця фігурка раніше використовувалась для інсталяції різдвяного вертепу.

«Верблюд, на жаль, немає голови. Як ми собі здогадуємось, то капуцини, що жили тут в 18-19 століттях, наводячи порядки, винесли його до підвалу, аби не викидати взагалі. На різдвяні свята ми готуємо інсталяції вертепу, де є три царя, які приходять зі Сходу, щоб принести дари. Дуже часто царі зображуються з верблюдами. І ось цей верблюд використовувався у вертепі тих часів. Ми його знайшли й тепер зберігаємо, показуємо своїм гостям» - розповідає монах та настоятель парафії Пресвятої Діви Марії Ангельської, отець Костянтин.

За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці

Зберігаються в монастирі й дві старенькі польські Біблії. Книги були надруковані в кінці 19-го століття, їх використовували у літургіях.

«Це Святе письмо, написане польською мовою, в двох томах, - новий і старий завіти. На початку 20-го століття почали проповідувати національними мовами, а до того робили це на латині. Тут велись служби польською мовою. Коли почались комуністичні часи, а десь в 30-х роках в стінах монастиря зробили авіаклуб, то капуцинам довелось забиратися звідси. Наші віряни, забрали з собою ці дві книги й зберегли їх. І коли ми святкували 270 років з моменту повернення капуцинів до Вінниці (21 вересня 2016 року – ред.), то вони нам подарували ці книги. Для нас це шановані речі», - каже отець.

На горищі храму монахи знайшли ще одну релігійну реліквію - мармурову табличку з надписом «Hospitium», орієнтовно виготовлену у 18-столітті.

«В той час, було таке розділення на дві категорії монастирів: якщо монастир не мав 12 братів – це був «Hospitium» (від лат. - hospes - гість, тимчасова обитель– ред.). Коли братів у монастирі було більше 12, то цю табличку знімали й вішали нову – «Conventus» (гуртожиток, гурт – ред.). У 1750-х роках вінницький монастир дуже швидко став «Конвентусом», тому цю табличку зняли й віднесли на горище. Сьогодні ж тут живе 6 братів, тому табличка «Хоспіціум» актуальна», - каже брат Костянтин.

Ідеальний день монаха

Над центральною частиною храму, тобто якраз над вівтарем, розташована маленька кімната, яку монахи використовують для спільних та індивідуальних молитов. Зі слів отця Костянтина ця кімната є найтихішим місцем у монастирі, тому ченці тут найчастіше розмовляють з Богом - і вдень, і вночі.

«Ідеальний день монаха – це 8 годин відпочинку, 8 годин праці і 8 годин молитви. Це ідеальна монаша пропорція. Ми молимось не одразу 8 годин: є зранку молитви, вдень, увечері, вночі – на початку ночі, або в середині. Наша спільнота інколи молиться вночі разом - о 03:00, зазвичай це – перший тиждень Адвента, - передріздвяний піст. Натомість, кожен, якщо відчуває таку потребу, може молитись тут вночі, адже це дуже сприятливий час – тихо і спокійно. У монахів є багато праці, якою ми змушені переривати молитву, щоб пізніше знову повернутись до неї».

Запрошені органісти та найняті кухарі

Серед шести братів-капуниців, п’ятеро мають сан священників. Усі вони проводять служби. Окрім того, кожен має свої обов’язки: хтось відповідає за поховання парафіян, хтось за одруження; всі мають гуртки з молоддю та ведуть просвітницьку діяльність.

Меси у храмі проводять польською, латинською та українською мовами. На службах грає орган, створюючи неповторну атмосферу. Органіста серед ченців немає, тому, зазвичай, Божі служби супроводжують органною музикою запрошенні місцеві культурні діячі.

«Якщо в органістів є можливість, то орган звучить на кожній службі. Це концертний орган, до нього потрібен допуск, адже навіть якщо хтось вміє грати на піаніно, то це не означає, що він зіграє на органі. Тому ми шукаємо тих, хто може це робити. Нам пощастило, тому що є два культурних діяча, які грають на нашому органі. Вони почергово приходять на недільні служби і протягом дня грають», - каже брат Костянтин.

Готують їжу для монахів найняті кухарі. Меню брати не складають, спеціальних замовлень не роблять. Лише повідомляють кухарок, коли час готувати пісну їжу.

«Колись, коли в цьому монастирі жило 30 братів, то серед них був обов’язково брат, які брав на себе функції кухара. Тоді монахи самостійно вирощували овочі та фрукти у своєму саду. Нас же всього шестеро, а парафія наша велика, то готувати самим собі їсти є просто фізично неможливо. Через це ми користуємось послугами кухарок. А вони, що вже нам приготують, те й буде. Харчуємось як і всі люди. Маємо перше, друге і компот. Це і борщ, і суп. Коли ми маємо пости, то харчуємось інакше, тоді є обмеження в їжі. Продукти деякі закуповують кухарки, а деякі ми. По-різному буває».

За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці  - фото 2

Про паломництво та призначення настоятелів монастиря

Часто монахи організовують для своїх парафіян паломницькі поїздки до святих місць та інших монастирів. Найчастіше до таких поїздок беруть молодь.

«Є такий важливий християнський елемент ченця – бути постійно в дорозі. Тому ми часто їздимо з молоддю у різні паломницькі поїздки. Наприклад, ми йдемо пішки з Хмельницького в Бердичів, відвідуємо там святі місця. Також їздили до Тиврова, Шаргорода, Летичева. Неодноразово з молоддю їздили до Риму».

Кожних 3-6 років настоятелі монастиря, які у францисканців звуться гвардіанами, змінюються. Це відбувається не без голосування.

«Всі брати з України збираються на виборчий капітул і обирають вищого настоятеля, відповідального за всю Україну. Потім вищий настоятель призначає місцевих гвардіанів і склад монастиря. А після того, як вищий настоятель обраний і призначений місцевий, ми всі його слухаємо і на цьому кінець демократії», – сміється брат Костянтин.

«Монаший хор»

Продовжується реставрація кімнати в монастирі, яка має назву «монаший хор». Над дверима є надпис: «Дім мій є домом молитви. Ти прийшов славити Царя царів, Господа господ. Отже, впади з покорою, згинай свої коліна…» На цьому надпис обривається. Коли в монастирі «хазяйнували» комуністи, надпис здерли до цегли, а зверху ще й зафарбували. Відновити його вдалось лише частково.

«Ці слова є для нас певним заохоченням, мовляв, ти входиш в святую-святих, впади на коліна і служи Богу. Чому це приміщення називається «монашим хором»? Колись монахи сідали тут обличчям один навпроти одного. Був перший хор і другий хор. Монахи читали псалми поперемінно, антифонно: перший хор, потім другий хор, перший хор – другий хор. Колись в давнину не кожен ченець мав книжку, тому по центрі цієї кімнати стояв такий дерев’яний п’єдестал, з обох сторін якого ставили великі книжки, з яких могли читати всі. Таким чином монахи молились. До сьогоднішнього дня ця кімната є немов продовженням храму, є виділеною його частиною для молитви братів капуцинів».

До «монашого хору» вже замовили дерев’яні лавки та своєрідні парти, які будуть розміщенні по периметру. Стіни частково обшиють деревом, що має зменшити відлуння в приміщенні.

На «цвинтарі» під монастирем

Під монастирем є два приміщення, що мають назву «крипта», або нижній храм. Ці приміщення раніше використовувались для поховань братів ордену. Як виглядали крипти раніше, можна роздивитись лише на фотографіях, зроблених у віденському монастирі. Гроби розміщувались в нішах стін, а також просто серед приміщення.

«Ми не знаємо, що трапилось, але в 30-х роках минулого століття поховання звідси зникли: чи їх перепоховали, чи просто кудись вивезли - невідомо. Маємо версію, що коли комуністи захопили наш монастир, то робили тут певні профанації: «вивозили гроби на возах в місто й казали подивіться на своїх святих, це звичайні трупи». Також ми маємо підозру, що ці зали вже в 19 столітті могли використовуватись нашими братами як погреби. Адже братів тут проживало багато, потрібні були значні продовольчі запаси, які могли зберігати тут. Це одна з можливих версій, це достеменно не відомо, це лише здогадки. Все, що нам залишилось – це списки капуцинів, які померли тут в другій половині 18-го та 19-го століть. Зараз же ми використовуємо ці зали для різних гуртків з молоддю».

Сьогодні монахів хоронять на звичайних кладовищах

«З тих пір, як брати-капуцини знову повернулись до Вінниці, помер тільки отець Станіслав Падевський, перший настоятель, який був на початках нового відкриття монастиря у Вінниці у 90-х роках 20-го століття. Оскільки він був також призначений першим єпископом Харківсько-Запорізької дієцезії, він похований у криптах запорізького храму. А от з тих пір, як брати-капуцини знову повернулись в Україну, жоден монах ще не був похований у Вінниці.

В теперішній час ченців хоронять на звичайних кладовищах. Інколи це спільні усипальниці, так званні родинні склепи. Я теж хочу про це подбати аби наша спільнота братів-капуцинів була похоронена в одному склепі», - каже отець Костянтин.

Оформлені відносини з Богом

Стаючи монахом, брати-капуцини складають три обіти: чистоти, послуху і бідності. Також вони присягають Богу у вірності. Цей обряд у сестер-монахинь відбувається у вигляді символічного весілля з Богом, де монахиня одягає сукню нареченої та обручку на палець, як символ вірності. Натомість, у братів-монахів церемонії має простішу форму, однак відносити з Богом теж оформляють, як союз.

«Душа має жіночий рід. Звичайно, чоловіки переживають почуття інакше, ніж жінки. Однак все рівно, це щось схоже. Це Любов, яка з часом так би мовити оформлюється в відносити. Якщо подивитись зовні, то це є ніщо інше, як шлюб. Є чоловік і жінка, їм співають гімни, вони дають клятви і говорять, що хочуть жити все життя разом. У нас, насправді, це така простенька церемонія, але виражає вона щось значно глибше ніж просто любов. Ми маємо так звані обіти, які ми складаємо, ми присягаємось, що будемо йти обраним шляхом. У відповідь Бог також нам присягає, що буде нам вірним. Це певний обряд об’єднання, союзу».

За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці  - фото 3

Новини і соцемережі в монастирських стінах

Монахи періодично моніторять новини, читають регіональні онлайн-видання та газети. Всеукраїнські та міжнародні новини дізнаються з інтернету, інколи з телевізора.

«Наш орден розділяє життя людей, ми є як всі. Ми не позиціонуємо себе, як люди якоїсь іншої категорії. Ми трохи інакше переживаємо християнство, але є звичайними людьми. Ми їмо, спимо, час від часу дивимось телевізор, читаємо в інтернеті новини. Мене дуже цікавить життя Вінниці, оскільки я є настоятелем цілої парафії, то я читаю новини про людей, з якими я спілкуюсь. Мені цікаво все, що відбувається у нашому місті, в Україні та світі. Де доцільно, я беру участь у різних заходах, наприклад, проводимо спільні молитви за полеглими».

Соцмережі брат Костянтин називає інструментом швидкої передачі інформації серед парафіян, тому монастир має власну сторінку у Фейсбуці.

«Кожна релігійна спільнота мусить прийняти для себе рішення, використовують вони блага цивілізації чи ні. Є більш консервативні монаші спільноти, які не мають ні телевізора, ні телефонів, ні інтернету, є монастирі, де більш лояльно відносяться до подібних речей. Ми маємо телевізора, комп’ютера, телефони й інтернет. Маємо також один акаунт у фейсбуці, це сторінка нашого монастиря, де ми розповідаємо про найважливіші події з життя нашої спільноти, найчастіше це якісь історичні події. Я модерую цю сторінку. Пишу не так часто, як можливо хтось хотів би, але по-можливості. Натомість особистого акаунту я не маю, бо просто не хочу втрачати час. Живого спілкування мені достатньо».

Історія покликання: монах, вихований в сім’ї атеїстів

Брат Костянтин називає неправдою версію, що до монастиря людину приводить особиста трагедія. Натомість стверджує, що монахом стає людина тільки через особливе Боже покликання.

«Якщо людину сюди приводить якась трагедія, то це означає, що вона тут трохи побуде, заспокоїться і піде. Бо чого йти в монастир на все життя через якусь трагедію. То не правда. Все має бути навпаки, сюди йдуть лише позитивно налаштовані. Чернече життя не є легким. Як на нього відреагує людина, біль якої за певний час згоїться? Вона не буде готовою до чернечого життя, яке для пересічних громадян є стресом та певною напругою. Чернецтво – це покликання. Це має бути місія, Боже завдання, бо Бог сюди кличе».

Свою історію покликання брат Костянтин називає типовою і, в той же час, нетиповою. Згадує, що виховувався у сім’ї-атеїстів й був нехрещеним до 16 років.

«Я не був вихований в християнській сім’ї, навпаки, мене виховували в дусі атеїзму. Про Бога я знав лише одне, що його немає, а про християнство я мало що знав, взагалі. Моя рідна бабця, яка жила з нами, намагалась обмежити мене від християнської літератури, щоб я нічого не дізнався про це. Вона була вчителькою й мала переконання, що не потрібно христити ні дітей, ні онуків. Тому я до 16 років не був охрещений і практично нічого не знав про Бога. Кінець 80-х - початок 90-х років був переломним моментом в українському інформаційному вакуумі. Тоді молодь почала дізнаватись, що існує якесь інше життя, що є Західний світ, який абсолютно не схожий з радянським. Саме тоді я й дізнався, що є Бог, є Церква, є християнство і є інші релігії. Безумовно, без допомоги зверху, я б ніколи не пішов би таким шляхом. Навіть і думка така не спала б», - пригадує брат Костянтин.

Монах розповів, що спочатку хотів використати релігію, аби поїхати безкоштовно навчатись до Польщі. На вступних іспитах до польського університету задавали питання по християнству. Однак готуючись до екзаменів, він почав все глибше і глибше вникати в християнство, що безповоротно змінило його життя назавжди.

«Я був серед тих перших студентів, які мріяли навчатись закордоном. Коли я дізнався, що можна безкоштовно навчатись в Польщі, одразу пішов на курси польської мови. Я також почав цікавитись християнством. По-перше це була звичайна цікавість, адже раніше цього всього я не знав і не розумів, а з іншої сторони - була мета вступити до польського навчального закладу. А там під час вступних іспитів задавали питання й на релігійну тематику. Тому наблизитись до церкви й дізнатись, що таке Різдво, Пасха… мене змусила трохи корисна мета, адже про це мене могли запитати на екзамені. З іншої сторони, я розумію, що це була благодать Божа, адже мені було потрібно лиш трохи світла, щоб Христос воскресив мене і покликав до себе. Я відчув в глибині серця, що я маю якесь завдання, місію. Згодом, я відчув, що мені не треба кудись виїжджати – до Польщі чи Америки, куди поїхали мої друзі. Я наче почув голос, який мені говорив: «Будеш в Україні щасливий, я тобі це гарантую. Лишайся тут». Тоді мої людські плани не здійснились. Згодом, я зрозумів, що життя моє буде цікаве з Ним. А яка молода людина не хоче цікавого життя? Насправді не було якогось такого об’явлення, що Бог появився і сказав мені щось… Але в душі я відчував, що цей голос є голосом Божим. І я вже 27 років служу Йому. І я дійсно отримав щасливе і цікаве життя».

Найщасливіший день

У 19 років Костянтин пішов до духовної семінарії. Остаточно до світського університету брат Костянтин так і не поступив. А по церковній ліній він навчався в Кракові та Римі. Таке рішення не сподобалось його батькам та найбільше – бабусі.

«Їм було складно зрозуміти, що це таке й з чим його їдять. Вони плакали. Але через деякий час наші відносини нормалізувались. І сьогодні мама мені говорить, що вона щаслива, бо я щасливий».

Серед найщасливіших днів в житті монаха – день, коли його мати визнала, що він обрав правильний шлях.

«В перший день своїх освячень, я відправив першу службу як священник, це було в 2000-му році. Цю службу я проводив у своєму місті, у Хмельницькому. Тоді мені мама сказала, що вона задоволена, що я став священником. То був один із найпрекрасніших моментів у моєму житті, бо мені було важко дивитись, як вони страждають. А я не міг розминутись зі своїм покликанням, якби я тоді відступився, то певно до кінця життя звинувачував би у цьому своїх батьків. І я думаю, у нас були б набагато гірші відносини, ніж тоді, коли у них було несприйняття мого вибору. Зараз я відчуваю себе, як в своїй тарілці, я там, де маю бути».

Сьогодні, маючи 27-річний досвід монаха, брат Костянтин каже, що головне мати для цього почуття любові до Ісуса Христа.

«Це якби запитати дівчину, яка щойно вийшла заміж: «чи складно тобі було перейти в статус заміжньої й почати служити своєму чоловіку, своїм дітям?» Дівчина, яка була закохана, скаже, що такий перехід для неї був невідчутний, адже вона хотіла цього, вона пережила захопливі миттєвості життя. Для неї це було класно, щось фантастичне. Рішення одружитись було логічним, бо це як вищий прояв кохання. Я також можу сказати, що мав якісь подібні почуття, коли мав намір стати ченцем. Це своєрідні відносини з Богом. Тому, відмовившись від дружини, дітей, я не почуваюсь самотнім. Я з Ісусом Христом, він завжди поруч, я відчуваю його підтримку та підтримку братів. Це моя сім’я».

Вiнниця.info

Фото можна переглянути, листаючи в слайдері:

Більше фото
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці
За дверима капуцинського кляштору: як живуть сучасні монахи у Вінниці