Культура

Затоплені підвали, розрізнені руїни та «Біла гора»: фоторепортаж з околиць «Хімпрому» у Вінниці

13 серпня 2020, 09:51

В XIX-му столітті на півдні тоді ще Подільської губернії відкривають родовища фосфоритів – гірської породи морського походження, на основі якої згодом починають виробляти мінеральні добрива. У 1881 році стартує розробка цих родовищ, а в 1912 у Вінниці запрацював хімічний завод неабияких розмірів та амбіцій. Так розпочинається історія вінницького «Хімпрому», від якого на сьогодні залишилися руїни, а також – розрізненні цехи та підприємства.

В редакції Вінниця.info підготували фоторепортаж з околиць колишнього «промислового гіганта», який не виправдав сподівань засновників, став збитковим та занепав.

Колись Вінницький хімзавод був одним з основних промислових об’єктів Вінниці. В різні часи заклад називався по-різному: в листопаді 1921 – фосфатний завод, згодом – суперфосфатний завод, вінницький хімкомбінат, хімзавод імені Свердлова, виробниче об’єднання «Хімпром». Основні види продукції заводу: фосфатні добрива, пральний порошок та кормові домішки.

В часи найбільшої функціональності територія комплексу була своєрідним «містом всередині міста» з власним житловим фондом та розгалуженою соціальною інфраструктурою. На сьогодні окремі будівлі комплексу зайняли різноманітні цехи, автомайстерні та сервісний центр. Знайшли собі місце тут і продавці кавунів по 8,50 гривень за кілограм.


Більша частина комплексу стоїть занедбаною та забутою, а окремі приміщення перетворилися на місцеві свалки.

Одне з приміщень зсередини справляє сумнівне враження: сходи діряві або і зовсім відсутні, а підвал – засипаний сміттям та залитий водою. До однієї з будівель також завітали колись фанати ФК «Нива».

До багатьох руїн потрапити проблематично – в будівлях позалишалися лише опори, а деякі входи заблоковані автомобільними шинами чи забиті дошками.

Навпроти руїн вивищуються сучасні будівлі мебельного торгівельного комплексу «Віват», Університету сучасних знань чи новобудов. Деякі оновлені будівлі є і всередині колись масштабної, але частково закинутої промислової зони. Зрештою, хімічне виробництво у Вінниці не зникло ж повністю.

В 1999-му році на базі рештків виробничого об’єднання «Хімпром» з’явилося ЗАТ «Вінницяпобутхім», яке спеціалізується на виготовленні пральних порошків та різноманітних засобів для чистки.

Окрім того, на території комплексу розташувався цех польсько-української компанії «Agrovit Group», що спеціалізується на виготовленні мікродобрив.


Далі за умовно новими підприємствами, «на узбіччі» промзони, вивищується місцеве надбання, вінницький терикон із фосфогіпсу, який почав рости від старту роботи заводу ще на початку ХХ-го століття. Втім, поклади цього матеріалу не лежатимуть, скоріш за все, зовсім без діла, адже фосфогіпс використовують і під час виробництва будівельних матеріалів. Тому існує вірогідність, що «Біла гора» у Вінниці рано чи пізно все ж зникне.

За історичною довідкою стосовно заводу зі столітньою історією журналіст Вінниця.info звернувся до доктореси історичних наук, професорки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського Тетяни Кароєвої.

«Він не виправдав тих сподівань, які на нього покладали, коли засновували цей завод. Справа в тому, що на півдні Подільської губернії були великі поклади фосфоритів. Коли будували завод, розраховували на цій сировині робити мінеральні добрива і їх випускати.

Тим не менш, 1910 рік – створене Подільське промислове акціонерне товариство. Це не було першим акціонерним товариством. Таке, чергове. Його очолював Здзіслав Ґрохольський. Зібравши гроші, вони побудували завод. Зрозуміло, що хімічний завод потребує води. Тому була обрана річка Тяжилівка, територія біля неї – це по-перше. По-друге, потрібна була залізниця – вивозити продукцію. От чому обрали саме цю ділянку під будівництво.

Вони конкурували з Бродським, який збирався будувати цукровий завод у Вінниці. Врешті-решт, йому виділили ділянку в 1914-му році. Теж на Тяжилівці, але дещо вище за течією, бо цукровому заводу вода потрібна чистіша. Через війну той проект не склався.

З 1912 року хімзавод запрацював. Але у цих фосфоритів Подільської губернії якість була не дуже гарною. Вміст фосфору – невисокий. Тому, в принципі, вже за радянські часи, припинили використовувати наші фосфорити для цього заводу.

На заводі був музей. Його розібрали десь наприкінці 90-х років, і ці матеріали передали в краєзнавчий музей.

Свого часу на заводі працював Ярослав Андрійович Бранько – це наш найвідоміший дослідник ставки Гітлера. Він – один з тих людей, які займалися пошуком загиблих під час Другої світової війни. Співпрацював з архівом Міністерства оборони. Помер цього року. Він до останнього продовжував шукати могили, з ним співпрацювали, в нього величезний архів. Купа публікацій про «Вервольф» були в багатотиражці «Хімзаводу». Тобто, вона була відомча, але це ще за радянський час. Це от такі перші прояви, а їхня багатотиражка завдяки йому публікувала ці матеріали. Але це вже 80-і роки», – розповідає фахівчиня.

Історична довідка (за матеріалами чорнового варіанту книги «Вінниця: історичний нарис»)

В радянські часи завод починає свій активний розвиток. За 1923 рік суперфосфатний завод, виробив 640 799 пудів (приблизно 10 496 288 кілограм) суперфосфату та 278 740 пудів (приблизно 4 565 761 кілограм) сірчаної кислоти. Середня заробітна платня робітника-суперфосфатника складала в середньому 1 крб. 30 коп. Деякі підприємства вже в 1924 р. перевершили довоєнний рівень випуску промислової продукції. Суперфосфатний завод виробив у два рази більше мінеральних добрив, ніж у 1913 році.

У 1926 р. проводяться роботи з переустаткування суперфосфатного заводу, який на той час був найбільшим у місті. Наступного року на ньому вже працювало 257 робітників. Завод давав продукції на 1 671 710 крб. У 1928-1929 роках на ньому був збудований механізований сірчанокислотний завод.

На початку 30-х років було проведено реконструкцію суперфосфатного заводу. До 1930 року завод працював переважно на подільських фосфоритах, можливості добування яких були дуже обмежені, а тому з 1930 року перейшов на переробку хібінських апатитів, які доставлялися з Кольського півострова Росії. Однак тоді завод працював вкрай неритмічно, планові завдання постійно не виконував. Так, у 1932 р. річний план виробництва продукції завод виконав лише на 56 %. Заробітна плата виплачувалася зі значною затримкою, дуже великою була плинність кадрів, скажімо, за вісім місяців 1932 року на завод було прийнято 1277 робітників, а звільнено – 1492.

Вкрай незадовільними залишалися побутові умови, в яких жили робітники заводу. Так, у доповідній записці міськкому партії зокрема вказувалося: «В гуртожитку № 7 суперфосфатного заводу в січні 1937 року при температурі -28°C зовсім не було опалення, в одній кімнаті жили по вісім родин, відділених одна від одної перегородками з ширм».

У передвоєнні роки промисловість міста теж працювала неритмічно. В 1940 р. суперфосфатний завод виконав план лише на 38,8%.

В період Другої світової в місті встигли лише частково демонтовути і вивезти обладнання суперфосфатного заводу перед нападом нацистських солдат. Він же виявився внаслідок війни найбільш розореним серед підприємств Вінниці та фактично не працював увесь період окупації.

Тим не менш, оговтавшись після війни, у 1956 році завод вперше в СРСР почав випускати всі фосфатні добрива в гранульованому вигляді. Процес виробництва суперфосфату в камерах безперервної дії був майже повністю автоматизований і механізований. Велике господарське значення мала розробка технології виробництва гранульованого суперфосфату без сушіння. Інженери підприємства створили також оригінальну конструкцію печі в «киплячому шарі» для спалювання сірчаного колчедану. Це дозволило значно збільшити виробництво сірчаної кислоти до 10-12 тонн на добу. В 1958 році на заводі почали спорудження цеху для виробництва пірофосфату натрію. Вперше в СРСР тут було освоєно виробництво цього хімікалію. Пізніше хімічну документацію на виготовлення пірофосфату натрію було передано іншим заводам і підприємствам Чехословаччини (сучасні окремі Чехія та Словаччина), Румунії, Угорщини та Польщі. На той час на заводі працювали 1069 робітників.

Попри це, зрештою, виробництво продукції на «Хімпромі» стало надто збитковим. Наприкінці 1990-х завод припинив свою роботу через нерентабельність виробництва та з багатомільйонною заборгованістю робітникам. Переважна кількість виробничих потужностей була демонтована, територія і об’єкти заводу були поділені між кількома орендаторами.


Нагадаємо, раніше ми підготували фоторепортажі із закинутого бункеру часів Холодної війни неподалік вулиці Сергія Зулінського, будівель початку ХХ-го століття, розташованих в центрі міста, які потенційно могли б стати туристичними об’єктами, та прибуткового будинку Фігмана і Хасіна, розташованого на розі вулиць Соборної та Театральної.

Більше фото - у слайдері

Вінниця.info

Теги: Хімпром фоторепортаж Вінниця історія 
Матеріали по темі